Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

Я подумала і справді вирішила казати правду.

— Не можу, — щиро зізналась я. — Бесідувати з вами можу, а давати свідчення — ні. Я до цієї справи не причетна, я не винна, тож ніхто мені нічого не доведе й не інкримінує, якщо я навіть рішуче відмовлюся свідчити. Одне слово, на власні очі я не бачила нічого, тож не можу бути за свідка. Про цю аферу, до того ж, я знаю далеко менше, ніж ви, пане майоре. Я понавигадувала всіляких дурниць, наприклад вирішила, що то пан Ракевич, ба більше, своїми дурними фантазіями з цього приводу вводила в оману і вас, пане майоре. Жодних речових доказів та фактів я не приховала, бо ніколи не мала їх у своїх руках. Тож-бо я маю право відмовитись від свідчень. Скажу вам конфіденційно: конкретне джерело доларів для контрабанда нізащо у світі себе не виявить, а ті, хто допомагав у контрабанді, певна річ, теж. І що ж воно виходить? Припустімо, я скажу, що долари вилучено у пана Дромадера, ну, того, що мешкає на вулиці Гощинського? Дромадер усе заперечуватиме; ті, хто вилучав, відмагатимуться теж.

— Гаразд, — сказав майор. — Це щодо контрабанда. Мене ж ця дурна контрабанда анітрохи не обходить — це не моя парафія. Мене цікавлять люди, причетні до злочину (безпосередньо й опосередковано). Чи треба вам це пояснювати, пані?

— Знаєте що, пане, я маю пропозицію, — сказала я.

Майор облишив свої маніпуляції з фотелем і запитливо глянув на мене.

— У всіх детективах, — провадила я, — наприкінці слідчий чи той, хто аналізує ситуацію, збирає докупи всіх підозрюваних або запрошує лише злочинця і розказує в усіх подробицях, як учинено переступ. Злочинець полотніє, падає трупом або ж виплигує в вікно.

— Що ви цим хочете сказати? — запитав майор. — Це я зараз маю падати трупом чи виплигувати з вікна?

— Ні, я просто змалюю всю картину, розповім вам, пане, як воно все було… а ви зробите свої уточнення чи поправки. Гадаю, це піде на користь справі…

Майор розглядав мене з величезним зацікавленням.

— Будь ласка. Можна спробувати.

— Тільки одна дрібниця, — знову завагалась я. — Чи ви вже посадили вбивцю?

— Вбивцю, тобто кого?

— Пєжачека…

Майор кілька хвилин мовчки дивився на мене.

— Здогадалися самі?

— Так, сама…

Майор ще кілька хвилин сидів нерухомо, наче над чимось розмірковував, відтак рішуче взяв телефонну слухавку.

— Давайте зробимо щось зовсім протилежне тому, про що звичайно пишуть у детективах, — зберімо замість групи підозрюваних групу працівників міліції. Зараз я перевірю, чи є всі зацікавлені особи, вони теж залюбки послухають…

Капітана Ружевича та поручника Пєтшака я знала надто добре, з поручником Вільчевським познайомилася під час скандалу з маринованими оселедцями, а поручника Гумовського мені щойно ласкаво відрекомендували.

— Боюся, — скрушно зітхнула я, — що моя розповідь не зацікавить зібрання. Ви, панове, знаєте все це краще за мене…

— Ба ні, не все, — кинув поручник Вільчевський.

— Нам ця справа така люба, що ми ладні слухати її кілька разів, — ядуче кинув капітан Ружевич.

— Отже, слухаємо! — урвав балачки майор.

Я розхвилювалась і обійшлася без звичних вступів.

— На мою думку, все почалося з Франека та Вєсєка, — трохи непевно сказала я. — Пєжачек користувався їхніми послугами дуже давно, коли ті були ще підлітками. Потім вони постатечнішали, не схотіли більше розбишакувати і відмовили йому в співпраці. Пєжачек дав їм спокій і звертався до них лише вряди-годи, та й то тільки у дрібних справах, бо в щось поважніше вони не встрявали. Можна припустити, що він їх шантажував босяцьким минулим (вони, можливо, щось мали на сумлінні й не хотіли, аби воно вийшло наяв). У всякому разі на обліку в міліції вони не стояли. Чи те, що я казала досі, витримує критику?

— Так, продовжуйте.

— Але вдача у них невгамовна, порядність, чесна праця їх трохи нудила. Тож вони з дорогою душею пристали на пропозицію, яка їм нічим не загрожувала…

— Будь ласка, пані, окресліть ту пропозицію точніше, — чемно попросив поручник Гумовський.

— Ну, як би вам сказати?.. Ви, панове, мабуть, здаєте собі справу, що це тільки мої здогади?

— Авжеж. Це тільки ваші особисті здогади.

— Так от, вони охоче пристали на пропозицію розважитися коштом усіляких шахраїв. А чом би й ні? Нагнати холоду на того чи того валютника, злодія чи іншого дурисвіта й відняти в нього гроші. Справа цілком безпечна, бо шахрай до міліції не вдасться, великої кривди нікому не буде, тож можна побавитися! Працюючи раніше у Пєжачека і знаючи його стиль, хлопці чудово розбиралися, як і що робити. Вони швидко здогадалися, що є якась «підсадна качка», бо в ролі жертви часто-густо фігурував той самий тип. Гадаю, більше з цікавості вони постаралися з’ясувати, хто ж він насправді… Ну, і все йшло в них добре, аж поки Пєжачек дістав по пиці під кіоском Руху…