Аґата Крісті - Чому не Еванс?

– А чим займався ваш брат, місіс Кейман?

Жінка, здавалося, трохи знітилася.

– Ну, точно не скажу. Розвідування – так він це називав. Дуже рідко бував у Англії.

– І вам не відомі причини, з яких він міг би захотіти накласти на себе руки?

– О, ні. Не можу повірити, що Алекс зробив би таке. Найімовірніше, це нещасний випадок.

– А як ви пояснили б те, що у вашого брата не було багажу? Навіть наплічника.

– Він не носив наплічника. Планував через день надсилати посилки. Одну відправив собі напередодні від’їзду. Там були його речі для сну та пара шкарпеток. Тільки-от в адресі він написав «Дербішир» замість «Денбішир», тому пакунок дістався сюди лише сьогодні.

– А! Тепер загадковий момент з’ясовано!

Далі місіс Кейман пояснила, як її знайшли через фотографів, чиї імена були на світлині, яку мав при собі Алекс. Вона приїхала до Марчболта зі своїм чоловіком й одразу впізнала в загиблому брата.

На цих словах жінка голосно схлипнула й почала плакати.

Слідчий сказав їй кілька втішних слів і відпустив.

Потім він звернувся до присяжних. Їхнє завдання полягало в тому, щоб визначити, як помер чоловік. На щастя, справа здавалася досить простою. Не існувало причин вважати, що містер Прітчард був стурбований чи пригнічений, чи в такому психічному стані, що міг би вбити себе. Навпаки, він мав здоровий вигляд, гарний настрій і збирався насолодитися відпусткою. На жаль, річ була в тому, що, коли з моря підіймається туман, стежка стає небезпечною, і, можливо, вони погодяться з ним, що настав час щось із цим зробити.

Присяжні швидко оголосили вердикт:

«Ми вважаємо, що причиною загибелі Алекса Прітчарда став нещасний випадок, і хочемо додати коментар: міська рада, на нашу думку, мусить негайно вжити заходів і поставити паркан чи поруччя з боку моря на тій ділянці стежки, де вона огинає прірву».

Слідчий задоволено кивнув.

Справу було закрито.

Повернувшись додому, в будинок вікарія, Боббі зрозумів, що смерть Алекса Прітчарда ще його переслідує. Йому повідомили, що містер та місіс Кейман хотіли з ним зустрітися, зараз вони в кабінеті його батька. Боббі пройшов туди й побачив, що батько відважно веде повноцінну розмову, без особливого, щоправда, задоволення.

– А! – сказав він із відтінком полегшення. – От і Боббі.

Містер Кейман звівся на ноги й рушив до молодика, простягнувши руку. Це був кремезний рум’яний чоловік, який міг би здатися щирим, якби не дещо холодний погляд, що руйнував ілюзію сердечності. Щодо місіс Кейман, то вона, хоч і наділена грубою зухвалою привабливістю, майже не мала нічого спільного із власною світлиною з минулого й ані краплі тодішньої замисленості. Власне, думав Боббі, якби вона не впізнала свого фото, то навряд чи це вдалося б комусь іншому.

– Я приїхав із дружиною, – пояснив містер Кейман, міцно, до болю стискаючи руку Боббі. – Мусив підтримати її. Амелія, звичайно ж, приголомшена.

Місіс Кейман шморгнула носом.

– Ми от чого прийшли до вас, – вів містер Кейман далі. – Розумієте, брат моєї бідолашної дружини помер, можна сказати, у вас на руках. Тож, ясна річ, їй хотілося дізнатись якомога більше про його останні хвилини.

– Безумовно, – сказав Боббі засмучено. – О, безумовно.

Він нервово посміхнувся і тієї ж миті почув батькове зітхання – зітхання християнського смирення.

– Бідолашний Алекс, – примовляла місіс Кейман, промокуючи очі носовичком. – Бідолашний, бідолашний Алекс.

– Знаю, – відповів Боббі. – Це жахливо.

Він зніяковіло посовався.

– Послухайте, – сказала місіс Кейман, з надією дивлячись на молодика. – Якщо на прощання він щось говорив чи просив щось переказати, я, звісно, хочу знати.

– О, розумію, – мовив той. – Але він, власне, нічого не сказав.

– Узагалі нічого?

Місіс Кейман, здавалося, не вірила й була розчарована відповіддю. Боббі почувався винним.

– Ні, узагалі нічого.

– Так воно й краще, – з похмурою урочистістю оголосив містер Кейман. – Відійти непритомним, без болю, Амеліє, це слід вважати благословенням.

– Так, мабуть, слід, – погодилася вона. – Думаєте, йому не було боляче?

– Певен, що ні, – відказав Боббі.

Місіс Кейман глибоко зітхнула.

– Ну, і на тому дякую. У глибині душі я сподівалася, що він залишив повідомлення, але тепер бачу, що так воно краще. Бідолашний Алекс. Такий хороший чоловік, так любив подорожувати.

– Справді? – сказав Боббі. Він пригадав бронзове обличчя і блакитні очі небіжчика. Цей Алекс Прітчард – приваблива особистість, приваблива навіть на порозі смерті. Дивно, що в сестри йому дісталася місіс Кейман, а в зяті – містер Кейман. Боббі відчував, що Алекс заслуговув на більше.