Аґата Крісті - Чому не Еванс?

– Ох, ми дуже вдячні вам, – промовила місіс Кейман.

– О, ну що ви, – відказав Боббі. – Тобто… хіба я міг вчинити інакше… ну, тобто…

Молодик безнадійно затинався.

– Ми цього не забудемо, – додав містер Кейман. Боббі довелося ще раз пережити його болісне рукостискання. Потім свою слабку руку йому простягнула й місіс Кейман. Вікарій теж попрощався з відвідувачами. Боббі провів їх до дверей.

– А чим ви займаєтеся, юначе? Вдома у відпустці? Щось таке?

– Більшу частину часу я присвячую пошукам роботи, – відповів він. Трохи помовчав і додав: – Я служив на флоті.

– Важкі часи, важкі тепер часи, – прорік містер Кейман, хитаючи головою. – Що ж, бажаю вам удачі, звісно.

– Дуже дякую, – чемно відповів Боббі.

Він спостерігав, як вони йшли зарослою бур’янами під’їзною доріжкою.

Стоячи там, молодик глибоко замислився. У голові вирували різноманітні думки, плутані міркування: фотографія, обличчя дівчини з широко розставленими очима й димчастим волоссям – і тепер, десять-п’ятнадцять років по тому, місіс Кейман з густим макіяжем, вифарбуваним хною в дикий колір волоссям, вищипаними бровами й тими самими широко розставленими очима, які губляться в складках шкіри, ставши схожими на очі поросяти. Молодість і невинність без сліду стерлися з її лиця. Як шкода! Усе це, певно, через те, що вона вийшла за цього простуватого грубіяна, містера Кеймана. А вийшла б за когось іншого, можливо, старість не так її спотворила б. Сиві пасма, ті самі очі на гладенькому блідому обличчі. Та, можливо, у всякому разі…

Боббі зітхнув і похитав головою.

– Шлюб усе псує, – похмуро пробурмотав він.

– Що ти кажеш?

Молодик отямився від глибокої задуми й помітив Френкі, яка нечутно постала перед ним.

– Привіт, – озвався він.

– Привіт. Чому псує? І чий?

– То я так, загальне міркування, – пояснив Боббі.

– А точніше?..

– Про руйнівний вплив шлюбу.

– І кого шлюб зруйнував?

Боббі пояснив. Йому здалося, що Френкі не пройнялася.

– Нісенітниця. Ця жінка точнісінько така, як на фото.

– А коли ти її бачила? Ти була в суді?

– Звісно, була. А ти як думав? Тут нема чого робити. А це дізнання – просто дарунок небес. Я їх ніколи раніше не бачила. Звичайно, було б цікавіше, якби розглядалася заплутана справа про отруєння з доповідями експертів і таким іншим, але не можна бути надто прискіпливим, коли трапляються такі прості задоволення. Я до кінця сподівалася, що з’явиться якийсь натяк на інсценування, але все здавалося до прикрості прозорим.

– Яка ти кровожерлива, Френкі.

– Згодна. Це, мабуть, атавізм. (До речі, як це правильно вимовляється? Ніколи не знаю.) Не думаєш? Упевнена, що маю атавістичні інстинкти. У школі мене кликали «Мавпочкою».

– Мавпам подобається убивати? – спитав Боббі.

– Ти говориш як кореспондент якоїсь недільної газетки, – сказала Френкі. – Наші кореспонденти сходяться на думці…

– Знаєш, – мовив молодик, повертаючись до попередньої теми. – Я не згоден з тобою щодо місіс Кейман. Її світлина була мила.

– Відретушована, от і все, – перебила дівчина.

– Ну, тоді настільки відретушована, що оригінал важко впізнати.

– Ти сліпий, – сказала Френкі. – Фотограф застосував усі доступні фотомистецтву інструменти, але світлина однаково відштовхує.

– Я абсолютно з тобою не згоден, – холодно відказав Боббі. – І взагалі, де ти її бачила?

– У місцевій газеті «Івнінґ еко».

– Ймовірно, просто погано надрукували.

– Здається мені, ти геть схибнувся, – сердито заявила Френкі, – на цьому наштукатуреному рудому кейманівському стерві .

– Френкі, – промовив молодик. – Ти мене дивуєш. Ще й у будинку вікарія. Майже свята земля, можна сказати.

– Ну, а ти не поводься так дивно.

Запала тиша, а потім напад Френкі раптом минув.

– Що справді дивно, – продовжила вона, – то це сваритися через оту кляту жінку. Я прийшла запропонувати тобі партію в гольф. Що скажеш?

– Гаразд, моя повелителько, – радісно відповів Боббі.

Вони весело вирушили на поле, і йшлося їм про слайси та удари й про те, як ідеально підсікти м’яч, щоб він приземлився на гріні.

Недавня трагедія забулася, аж поки Боббі, закочуючи м’яча патером [8] Ключка, призначена для забивання м’яча в лунку з невеликої відстані. в одинадцяту, щоб зрівняти рахунок по лунці, не скрикнув.

– Що таке?

– Нічого. Просто дещо згадав.

– Що?

– Ну, ці люди, Кеймани, прийшли до мене запитати, чи не сказав, бува, Алекс Прітчард чогось перед смертю, і я відповів їм, що ні.