Аґата Крісті - Чому не Еванс?

– На мене чекатиме машина, – сказала Френкі. – Я підкину тебе.

– Дякую. Не доведеться чотири кілометри перти цю жахливу штуку.

Боббі зневажливо копнув валізу.

– П’ять, а не чотири, – виправила дівчина.

– Чотири, якщо піти стежкою через поле для гольфу.

– Там, де…

– Ага, там, де зірвався той нещасний.

– А його ніхто не штовхнув? – поцікавилася Френкі, передаючи валізу з одягом покоївці.

– Штовхнув? Боже, ні. Навіщо?

– Ну, так звучало б інтригуюче, – відказала вона знуджено.

Дізнання щодо загибелі Алекса Прітчарда почалося наступного дня. Доктор Томас давав свідчення стосовно обставин, за яких було знайдено тіло.

– Він був іще живий? – запитав слідчий.

– Так, він іще дихав. Однак надії на порятунок не було. Розумієте…

Лікар вдався в медичні подробиці. Слідчий прийшов на порятунок присяжним.

– Тобто, говорячи просто, у чоловіка був зламаний хребет?

– Можна й так висловитися, – розчаровано погодився доктор Томас.

Він розповів, як пішов по допомогу, залишивши тіло на Боббі.

– Докторе Томас, на вашу думку, в чому причина цього нещасного випадку?

– Мушу сказати, що, найімовірніше (на жаль, потерпілого не вдалося розпитати через його стан), покійний оступився з краю скелі. З моря підіймався туман, а на цій ділянці стежка дуже різко звертає від води. Унаслідок туману покійний міг не помітити повороту, ступити крок уперед і впасти зі скелі.

– Чи не зауважили ви якихось ознак насильства? Втручання третьої особи?

– Скажу лише, що всі засвідчені нині ушкодження можна пояснити падінням з висоти п’ятнадцяти- двадцяти метрів.

– Чи розглядаєте ви можливість самогубства?

– Це, звісно, цілком імовірно. Я не можу сказати, чи він упав випадково, чи навмисне кинувся зі скелі.

Наступним викликали Роберта Джонса.

Боббі пояснив, що грав із лікарем у гольф і запустив слайс у напрямку моря. Підіймався туман, видимість була погана. Молодикові здалося, що пролунав крик, і на мить він замислився, чи не міг м’ячик зачепити когось, хто йшов стежкою. Тоді, однак, вирішив, що так далеко м’ячик не залетів би.

– Ви знайшли м’ячик?

– Так, він не долетів до стежки метрів сто.

Потім Боббі розповів, як вони з лікарем запускали м’ячі далі і як він сам відправив свій у прірву.

Тут слідчий зупинив його, бо молодик просто повторив би свідчення лікаря. Натомість він вирішив детальніше розпитати Боббі про крик, що його той (імовірно) почув.

– Ну, то був просто крик.

– Кликали на допомогу?

– О, ні. Просто скрик, знаєте. Я, власне, й не певен, що його чув.

– Крик здивування?

– Так, щось схоже, – вдячно сказав Боббі. – Такий міг би пролунати, якби людину випадково зачепило м’ячиком.

– Або якби вона ненароком ступила в прірву, вважаючи, що йде стежкою?

– Так.

Коли Боббі пояснив, що чоловік насправді помер хвилин за п’ять після того, як лікар пішов по допомогу, його відпустили.

Слідчому кортіло покласти край цій простій справі.

Викликали місіс Лео Кейман.

Боббі голосно зойкнув від розчарування. Куди поділося обличчя з фотографії, яку він дістав із кишені загиблого?! Фотографи, промайнуло в голові молодика, найпідступніші брехуни. Очевидно, світлину зробили багато років тому, але, навіть усвідомивши це, важко було повірити, що красуня з широко розставленими очима перетворилася на цю зухвалу жінку з вищипаними бровами і явно пофарбованим волоссям. Час – страшна штука. Що, наприклад, буде з Френкі за двадцять років? Боббі аж пересмикнуло.

Тим часом Амелія Кейман, що проживала в лондонському Паддінґтоні за адресою вулиця Сент-Леонардс-ґарденз, 17, давала свідчення.

Загиблий – її єдиний брат, Александер Прітчард. Востаннє вона бачилася з ним напередодні трагедії, коли він повідомив їй, що збирається в похід Вельсом. Брат нещодавно повернувся зі Сходу.

– Як вам здається, він був щасливий і в нормальному психічному стані?

– О, безперечно. Алекс завжди був таким бадьорим.

– Тож, наскільки вам відомо, нічого такого він не планував?

– О, впевнена, що ні. Брат дуже чекав на цю подорож.

– Чи були в його житті останнім часом фінансові або інші складнощі?

– Ну, не можу сказати напевне, – відповіла місіс Кейман. – Розумієте, він щойно повернувся, а до того ми не бачилися десять років, і Алекс не з тих, хто пише багато листів. Але в Лондоні водив мене на обіди і в театри, а один чи два рази подарував щось і був завжди в такому хорошому настрої, що, імовірно, особливих проблем у нього не було.