Жан Фуке - У чому ж таємниця?

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Із французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК

Перекладено за виданням: Imprime en France. Jean Fouquet. Ou diable est le mystиre? Les Editeurs Francais Reunis, Paris, 1964.

Все почалося, мов у романі.

… Чотири, п'ять… шість… На церковній дзвіниці, що сягала шпилем аж до синього неба, один за одним пролунало сім ударів. Сім ударів о шостій годині. У Персаку кожен відразу здогадувався, що то шоста, бо ж кому не відомо, що дзиґарі постійно помилялися на годину.

Чоловік, що допіру загальмував моторолера біля хідника на майдані Марше-Неф [1] Марше-Неф — Новий ринок (фр.). був нетутешній і про таку їхню властивість не відав, а тому здивовано блимнув на годинника, вмонтованого поряд із спідометром: стрілки показували десять хвилин на сьому.

Не скидаючи рукавиць, чоловік зняв каску, окуляри і, тримаючи все те в руках, попрямував до скляних дверей готелю «Дю-Марше» [2] «Дю-Марше» — «На ринку» (фр.). .

— Так, пан Паран замовляв кімнату, — всміхнулася йому пані Клеман, господиня. — Якраз годину тому звільнився сьомий номер. Той чоловік, що мешкав там, виїхав автобусом ще о п'ятій. Кімната вікнами в садок, там вам буде затишно. Анно, чи сьома вже готова?

— Пан може влаштовуватися.

— Сподіваюся, ви надовго? Пан Паран казав мені…

— Не знаю. Може, на кілька днів. А може, й більше на тиждень, два чи й на цілий місяць.

Була середа, 31 липня 1957 року.

— Хоч і цілий рік, якщо ваша ласка. Наш готель ніколи не зачиняється. Щось я казала… Ага, чи не бажаєте спершу оглянути кімнату?

— Оглянути?.. Ні, ні, не турбуйтесь, я цілком покладаюся на вас. Знаю, що тут усюди гарно. Пан Паран мені розповідав.

— О, він такий люб'язний…

Господиня провела очима нового пожильця, що подався до свого моторолера. Наче не дурний хлопець, тільки дивний якийсь….

Повернувшись у передпокій, чоловік поставив долі свої валізки й саквояжі, відтак сів заповнювати картку, що подала йому господиня.

Був то здоровань із карими очима, дбайливо зачесаним темно-каштановим чубом і стрункою поставою. Маленькі вусики робили його старшим і соліднішим. Рішуча хода й мотоциклістський комбінезон пасували йому. Був би він зовсім привабливий, коли б іще не якийсь холодок в очах — може, від зайвої сором'язливості чи обережності, а може, й зверхності.

Пані Клеман, чорноока вдовичка, завше намагалася скласти власну думку про кожного пожильця.

«Маршан, Жан-Луї, народився 18 лютого 1933 року, юрист», — мовчки прочитала вона на картці. Ага, приїхав з Парижа й повертатиметься туди ж. Бісові парижани, ніколи не забувають підкреслити, хто вони є… «Мета подорожі: туризм». Авжеж, авжеж. Тільки чого тоді він допитується у неї про точні адреси кількох городян та як до них дістатися? Щось не віриться, що він вирушив просто проїхатися, та й усе. Ще й оці валізки, що насилу вміщаються на моторолері, аж ніяк не потрібні простому туристові… Ет, нісенітниця, хіба їй до того, діло? Зрештою, цього чоловіка рекомендував їй сам Робер Паран, а він людина цілком надійна.

Хвилин за двадцять Жан-Луї Маршан вийшов зі своєї кімнати вбраний уже по-міському — в піджак з рудого букле й сірі штани. Перше ніж піти з готелю, поцікавився в чорнявої господині, о котрій тут вечеряють.

— Десь між сьомою та восьмою. Найліпше о пів на восьму. Так ви свій день краще використаєте, не поспішатимете. Нині гарна погода, вечерятимем надворі, — й вона не без гордощів показала рукою на скляні двері, що вели в садок. Там під зеленими кронами платанів біліли столи, накриті скатертинами.

— Колись це була панська садиба, — співучою південно-західною говіркою пояснила пані Клеман. — З отої частини, що за муром, зробили Громадський сад, а ця дісталася нам. Мур поставив мій небіжчик, аби тут затишніше було. Ми могли пробити хвіртку й у Громадський сад… Кажуть — сад, а воно радше гай, він туди Далі зливається з лісом.

Удові Клеман було років із двадцять вісім. Висока, з пишним і гнучким станом, жвавими рухами, вона аж пашіла молодістю. Її вроду підкреслювали смолянисто-чорні коси, виразисті очі й приємна смаглява барва обличчя. Вона, либонь, знала ціну й своїй привітній усмішці. Навряд чи з такою вродою і готелем надовго лишиться вдовою…