Жан Фуке: У чому ж таємниця?

Побалакавши ще трохи й випитавши деякі потрібні йому речі, прибулець пішов, а вдова Клеман повернулася до свого кабінету, де відновила перервану на хвильку розмову з якимсь чоловіком, що його зауважив і Маршан; удова пояснювала йому, як користуватися телеоб'єктивом. Кабінет пані Клеман був умебльований досить скромно: там стояли стіл, диа стільці, невеличкий сейф і ліжко-диван.

Перейшовши майдан Марше-Неф, Жал-Луї Маршан звернув праворуч на Верденський бульвар, що стелився понад правим берегом Трумані.

О цю надвечірню пору високий і стрімкий Рок затуляв від сонця увесь бульвар, але чола будинків дихали жаром, якого досхочу напилися за довгий літній день.

Маршан ішов біля парапету. Внизу між тісних кам'яних берегів пінилась неглибока Трумань. Парижанин вийшов на підвісний міст, що ніби продовжував собою коротеньку Соборну вуличку. Він і не глянув на будівлю, що дала назву цій вуличці, бо то не була пам'ятка давнини: собор збудовано в минулому сторіччі на. площі Сен-Жан-Батіст, святого Іоанна Хрестителя, за півсотні метрів від Берлінського бульвару. Йому було відомо, що єдина архітектурна пам'ятка в Персаку — давно вже зачинена романська каплиця, що залишилася далеко позад нього, в старому місті, по той бік майдану Марше-Неф.

Це маленьке містечко, центр кантону, розташоване н знаному серед туристів і уславленому своїми винами районі, нараховувало зо дві, з половиною тисячі мешканців. Воно все вляглося на правому березі річечки Трумані, тулячись до неї головною вулицею. У південно-східному передмісті ця вулиця прибрала назву Сталінградської набережної, й тягнеться вона аж до площі Марше-Неф. Найгустіше забудовану довкола площі частину міста, де розташовано крамниці й урядові установи, називають Старим Персаком. Туди далі, за площею, в так званому житловому кварталі, Сталінградську набережну продовжує собою оцей Верденський бульвар. Всі вулиці Старого Персака впадають у площу Марше-Неф, а з неї, мов річечки з озерця, витікають два магістральні шляхи. Один береться на схід, а другий — на північ, через пагорби, що обступили це невеличке містечко.

На північному заході, куди простував молодий парижанин, місто закінчувалося кількома віллами у великих садках. Тут Верденський бульвар здіймався високо над Труманню, а Рок на тому боці нижчав і нижчав. Коли позаду лишалася й остання садиба, бульвар несподівано відштовхувався від Трумані й круто звертав праворуч, де, влившись у автостраду, зникав у лісі.

Персак не зовсім позбавлений мальовничості. Її надають йому підвісний міст, Трумань, що дзюркоче попід кам'яною набережною, та десяток старовинних будинків навколо романської каплиці. Однак коли б не туристи, не знати, з чого жили б мешканці цього маленького містечка. Виноградники ростуть тільки скраю кантону, та й ті не дуже славляться і дають зиску багато менше, ніж у південніших районах.

Найближча залізнична станція — за вісімнадцять кілометрів, на території багатшої й люднішої комуни [3] Комуна — найменша одиниця адміністративно-територіального поділу у Франції. , муніципалітет якої, кажуть, намагається перетягти столицю кантону до себе. Останні переписи населення справді показали, що середній вік персаківців зріс, зате кількість мешканців різко впала. Дехто має на території комуни маєтки з лісом і живе з продажу дерева. До таких належить і Робер Паран. Бідні ж селяни орють пісну землю на схилах пагорбів, а їхні жінки торгують на базарі козячим сиром.

«Голубий паркан, травничок, триповерховий білий будинок із зеленими віконницями, під темною черепицею. Просто неможливо помилитися», — сказала пані Клеман. Таким цей будинок уявлявся Маршанові ще до приїзду в Персак, такий він виявився насправді.

У будинку було тихо, ні надворі, ні в повідчинюваних вікнах не видко було ні душі.

Проминувши білий будинок з голубим парканом тгц ще одну велику садибу й дійшовши до того місця, де бульвар відбігає від річки, молодик повернув назад. Відтак вернувся знову й почовгав утретє попід блакитним парканом. Тоді зупинився, недбало дістав з кишені пачку сигарет, клацнув запальничкою, неквапно припалив. Хвильку поблукав поглядом по білому чолі будинку й спроквола, як і годиться людині на прогулянці, пішов до міста. За кілька кроків зиркнув на годинника й прискорив ходу.

А вийшовши на площу Марше-Неф, мало не зіткнувся з молоденькою дівчиною, що йшла назустріч.

— Пробачте, добродію.

— Жакліно!