Жан Фуке: У чому ж таємниця?

— Мертвий! — ледь чутно вимовила Жакліна.

— Їдьмо в жандармерію, — прошепотів він. — Котрий же це?

З розгубленого виразу Жакліниного обличчя Жан-Луї зрозумів, що й вона не може сказати, хто то: Поль чи П'єр.

— Ми ж іще на території Персакської комуни? — спитав він у дівчини.

Відділок жандармерії містився на Сталінградській набережній. Розповідь Жана-Луї й Жакліни там було запротокольовано.

— Ось повернеться мій колега, і ми поїдемо разом з вами. Сядьте, почекаємо трохи, — чемно говорив черговий жандарм, суплячи брови.

Незабаром вони в супроводі двох жандармів знову поїхали в авто до озера Тейлак, і їм довелося взяти участь у звичайних формальностях, до яких вдаються в подібних випадках.

А наступного дня поширилася чутка, ніби прокурор, ознайомившись із висновком судового лікаря, відмовився дати дозвіл на похорон. Балакали, нібито Рето повішено вже мертвого. До розслідування приєдналася карна поліція: двоє інспекторів — високий і дебелий Жюль Делор та присадкуватий Робер Клав'єль, цілковита протилежність свого колеги.

Судові лікарі прийшли до висновку, що смерть наступила годин дванадцять до того, як Жан-Луї і Жакліна наштовхнулися на трун. Обидві ноги в мертвого були однакові завдовжки, на них не виявлено ніяких фізичних над.

— І все ж я ладна заприсягтися, що це — Поль, — уже котрий раз сказала Жакліна в неділю надвечір, на третій день після того, як було знайдено «тейлакського мерця» (так уже називали небіжчика), коли вони з Жаном-Луї сиділи в кав'ярні на Сталінградській набережній.

— А чому? — спитав Жан-Луї. — Адже це якраз не кривий. Ви помиляєтеся.

— Помиляюся?.. Того дня, коли ви приїхали в Персак, я проходила майданом Марше-Неф і бачила, як він сідав у автобус. Ми навіть перекинулися кількома словами. Він сам сказав, що їде в Бордо, сподівається влаштуватися в «Малому казино». Шофер закинув його валізу наверх автобуса. І він не кульгав. То був П'єр. Ніколи Поль не зміг би так спритно стрибнути в автобус.

— Припустімо, що це так, — погоджувався хлопець. — А валіза в нього була велика?

— Ні, звичайна. Однак вона здавалася досить важка.

— Валізу можна напхати й камінням.

— Що ви хочете сказати?

— Що все це нічого не доводить. Якщо навіть виїздив П'єр, то він міг і повернутися. Скажімо, вночі — звісно, вже з порожньою валізою… Чи не хочете сигарети?

Дівчина закурила.

— Коли востаннє ви бачили їх разом?

Жакліна подумала хвилинку.

— Чотирнадцятого липня вони виступали на святі в залі мерії. Увечері, коли святкова процесія минала наш двір, я бачила із своєї хвіртки, як вони вдвох стояли у себе під брамою.

— Оце варте уваги. А потім?

— Потім?.. Поки що не пригадую більше нічого.

— Зазначимо, чотирнадцятого липня, трохи менше трьох тижнів тому.

Обоє мовчали, затягуючись сигаретами. Раптом Жакліна спитала:

— А хто доведе, що один з них взагалі кульгав?

Одне лиш було певне: що похорон Рето відбувся в Персаку наступного вівторка, 6 серпня. Але ні до цього дня, ні навіть другого й третього не пощастило встановити, кого саме з братів Рето поховано.

Ще за життя близнюки купили собі склеп на персакському цвинтарі. Тому в понеділок, ще за день до похорону, мармурник власноручно відчинив його. У церкві Сен-Жан-Батіст відправили коротеньку панахиду; на неї прийшло досить багато людей. Коли провід вийшов з церкви, до нього приєднався новий гурт. Персаківці проводжали небіжчика аж до цвинтаря, а потім пройшли перед склепом, де вишикувалися друзі Рето; серед них стояла і панна Гепра. Жителі Персака віддавали останню шану покійникові, тільки поміж них не було його брата.

Того ж дня стало відомо, що в Бордо марно розшукували другого з братів Рето. Протягом останніх двох тижнів ніякий Рето, ні П'єр, ані Поль, не зупинявся в жодному з готелів цього міста. І ні в якому з театральних закладів Бордо не з'являвся П'єр або Поль Рето. Більше того, в столиці Жіронди не було театру під назвою «Мале казино», де П'єр, або Поль, як він запевняв, виїздячи з Персака, мав би знайти роботу.

Середа, 7 серпня. Власне, ніяких новин: усе лишалося нерозгаданим. Лише безнастанно плескали язики, висловлювалися здогади, що або розслідування тупцює на місці, або ж слідчі діють надзвичайно таємно, щоб не сполохати підозрюваних. А чи підозрюють кого? Напевне, бо де ж подівся другий Рето, тіло якого не спочиває на персакському цвинтарі?

До речі, про цвинтар. Один мешканець Персака зостався невдоволений. Ох, ще й як невдоволений! Це — мармурник. Та й справді: адже йому збитки! Хто оплатить рахунок? Ну, поміркуйте самі! Та будьте певні — більше він, мармурник, так не попадеться! Ані він, ні могильник. А хто заплатить за труну? Труна ж була першого гатунку! А хто платитиме за панахиду? Священик ще обійдеться, але ж свічки та шмаття, в яке зодягли небіжчика? З родичів, крім брата, що безвісти пропав, не знали нікого.