Аґата Крісті: Чому не Еванс?

Боббі почав був вибачатися, та посередині перепросин замовк.

– Невже це ти, Френкі?! – вигукнув він. – Сто років тебе не бачив!

– Ну, і я тебе сто років. Сідай, поговоримо.

Молодик широко всміхнувся.

– У мене квиток в інший клас.

– Байдуже, – прихильно сказала Френкі. – Я оплачу за тебе різницю.

– Мою джентльменську гідність обурює сама думка про це. Як я можу дозволити леді платити за мене?

– Здається, ми зараз лише на це й придатні, – відказала вона.

– Я сам оплачу різницю, – героїчно заявив Боббі, коли у дверях з’явилася кремезна фігура контролера.

– Давай-но я розберуся, – мовила Френкі.

Дівчина мило всміхнулася контролерові, який торкнувся кашкета, узявши в неї білу картонку й прокомпостувавши її.

– Містер Джонс прийшов погомоніти зі мною, – сказала вона. – Це ж нічого?

– Усе гаразд, шановна леді. Я так розумію, джентльмен скоро піде. – Контролер тактовно кашлянув. – До Бристоля не повернуся, – багатозначно додав він.

– Ось на що здатна усмішка, – зазначив Боббі, коли провідник пішов.

Леді Френсіс Дервент замислено похитала головою.

– Думаю, річ не лише в усмішці, – сказала вона. – Тут радше допомогла батькова звичка давати всім працівникам залізниці по п’ять шилінгів на чай під час кожної подорожі.

– А я гадав, що ти назавжди покинула Вельс, Френкі.

Дівчина зітхнула.

– Любий, сам знаєш, що воно таке. Якими старомодними бувають батьки. З оцим усім, з тамтешніми ваннами… Піти нема куди, побачитися нема з ким. Люди в наші дні просто не їздять у село! Кажуть, що економлять і не можуть так далеко їхати. Ну, власне, і що молодій жінці там робити?

Боббі похитав головою, добре розуміючи проблему.

– А втім, – вела далі дівчина, – після вчорашньої вечірки я подумала, що навіть удома краще.

– І що не так із вечіркою?

– Та нічого. Вечірка як вечірка, страх яка звичайна. Усе мало початися в «Савої», о пів на дев’яту. Дехто приїхав о чверть по дев’ятій, і ми, звісно ж, перемішалися з іншими гостями, але десь до десятої одне одного розшукали. Повечеряли, трохи посиділи й поїхали в «Маріонетку», бо подейкували, що туди наскочить поліція, але нічого не сталося – просто смертна журбиночка, тож ми випили й подалися в «Арену», але там було ще нудніше, і тоді ми пішли у кав’ярню, а потім у рибний ресторанчик, а далі нам заманулося поїхати на сніданок до дядька Енджели, щоб подивитися, чи буде він у шоці – але той був не шокований, а знуджений, тож усі розійшлися по домівках. Скажу чесно, Боббі, це нікуди не годиться.

– Певно, що так, – підтвердив молодик, наскрізь пройнятий заздрістю.

Навіть у найсміливіших мріях він не міг уявити себе відвідувачем клубів «Маріонетка» чи «Арена».

Стосунки в нього з Френкі були незвичайними.

У дитинстві він та його брати бавилися з дітьми, які жили в Палаці. Тепер, уже дорослими, зустрічалися з ними рідко. Але, перетинаючись, спілкувалися як приятелі. У ті рідкісні дні, коли Френкі бувала вдома, Боббі з братами приходили пограти в теніс. Однак дівчину та двох її братів до будинку вікарія не запрошували. Ніби всі мовчки погодилися, що їм там буде не дуже цікаво. Водночас для гри в теніс завжди бракувало партнерів. Попри приятельські стосунки, між ними повсякчас відчувалася певна натягнутість. Дервенти були, можливо, на крапельку більш приязними, ніж мусили, аби показати, що «між ними нема жодної різниці». Тим часом Джонси були на пів відтінку формальнішими, ніж вимагалося, ніби демонструючи, що не потребують більше дружби, ніж їм уже дають. У цих двох родин нічого спільного, крім певних дитячих спогадів, не було. А втім, Боббі дуже добре ставився до Френкі й завжди тішився тим поодиноким випадкам, коли Доля зводила їх разом.

– Мені так усе обридло, – озвалася дівчина виснаженим голосом. – А тобі?

Боббі замислився.

– Ні, я так не сказав би.

– Любий, та це ж чудово, – мовила Френкі.

– Не подумай, що я на позитивчику, – уточнив молодик, якому не хотілося справити неприємне враження. – Просто ненавиджу цих позитивних.

Френкі аж пересмикнуло від цього слова.

– Знаю, – пробурмотіла дівчина. – Вони жахливі.

Обоє з розумінням перезирнулися.

– До речі, – раптом сказала Френкі. – Що там за історія з чоловіком, який упав зі скелі?

– Ми з доктором Томасом його знайшли, – відповів Боббі. – А як ти про це дізналася?

– Бачила в газеті. Дивися.

Вона вказала пальчиком на невеличку новину під заголовком «Смертельний випадок у морському тумані».