Аґата Крісті: Чому не Еванс?

Учора пізно ввечері вдалося встановити особу трагічно загиблого в Марчболті. У цьому допомогла знайдена в його кишені cвітлина, на якій зображена місіс Лео Кейман. З місіс Кейман зв’язалися і якнайшвидше доправили її до Марчболта, де вона впізнала в загиблому свого брата Алекса Прітчарда. Містер Прітчард нещодавно приїхав із Сіама. Він десять років жив поза межами Англії і щойно вирушив у похід. Завтра в Марчболті розпочнеться дізнання.

Боббі повернувся думками до навдивовижу притягального обличчя на фотографії.

– Мабуть, мені доведеться свідчити, – мовив він.

– Як захопливо! Прийду послухати тебе.

– Не думаю, що там буде цікаво, знаєш, – відказав Боббі. – Ми просто знайшли його, та й усе.

– Він був мертвий?

– Тоді ще ні. Помер за чверть години. Я лишився з ним сам.

Молодик замовк.

– Невесело, – підсумувала Френкі, на відміну від батька Боббі, умить усе зрозумівши.

– Звісно, йому не було боляче…

– Ні?

– Але водночас – ну, розумієш, він здавався таким живим… з таких, знаєш, людей. Яка безглузда смерть – зірватися зі скелі через туманець.

– Так, ясне діло, – сказала Френкі, і в цій короткій фразі теж чулися співчуття і розуміння.

– Ти бачився з його сестрою? – запитала вона згодом.

– Ні. Я два дні був у місті. Мусив зустрітися з другом, обговорити справу про автомайстерню, яку він відкриває. Ти його знаєш: Беджер Бідон.

– Знаю?

– Авжеж. Ти точно пам’ятаєш нашого друга Беджера. Він іще косить.

Френкі насупилася.

– А ще він так трохи дивно сміється – хо-хо-хо, – пояснював далі Боббі.

Та Френкі й далі сиділа, насупившись.

– Ну, він іще впав із поні, коли ми були дітьми, – нагадав молодик. – Застряг у багнюці вниз головою, що довелося його за ноги витягати.

– А! – вигукнула дівчина, підхоплена спогадами. – Тепер згадала. Він затинався.

– І досі затинається, – гордо заявив Боббі.

– Це не в нього була птахоферма, що збанкрутіла? – запитала Френкі.

– Саме так.

– А потім він улаштувався фондовим брокером, і його за місяць звільнили?

– Так.

– А тоді його відіслали в Австралію, а він повернувся?

– Ага.

– Боббі, – сказала Френкі. – Сподіваюся, ти не вкладаєш грошей у цю авантюру?

– А мені нема чого вкладати, – відказав він.

– Це добре, – видихнула Френкі.

– Звісно, – вів далі Боббі, – він хотів заанґажувати когось бодай із невеличким капіталом. Але це не так просто, як може здатися.

– Отак поглянеш на людей… і здається, що в них узагалі немає здорового глузду. А він, виявляється, є.

Те, що дівчина намагалася сказати цим зауваженням, зрештою, добило Боббі.

– Послухай, Френкі, – почав він. – Беджер один із найкращих. З най-найкращих.

– Вони завжди найкращі, – відказала на це Френкі.

– Хто вони?

– Ті, хто їде до Австралії і повертається. Де він узяв гроші на власну справу?

– Якась там його тітка померла й залишила йому в спадок гараж на шість машин із трьома кімнатами на другому поверсі. А батьки виділили сотню фунтів, щоб він купив старі машини. Ти здивувалася б, якби дізналася, які фокуси можна робити з уживаними машинами.

– Я раз купила таку, – мовила Френкі. – Болісна тема. Не будемо про це. Скажи краще, чому ти пішов із флоту? Не могли ж тебе відправити у відставку? Не у твоєму віці.

Боббі почервонів.

– Очі, – похмуро пояснив він.

– Я пам’ятаю, у тебе завжди були проблеми з очима.

– Так. Але мені вдавалося справлятися. А потім – служба за кордоном, яскраве світло на них погано впливало. Тож, ну, довелося покинути службу.

– Шкода, – пробурмотіла дівчина, визираючи у вікно.

Запала красномовна тиша.

– У всякому разі це нікуди не годиться, – вибухнув молодик. – Мої очі – не так уже з ними все й погано. Кажуть, гірше не буде. Я міг би продовжувати службу.

– На вигляд усе добре, – погодилася Френкі.

Вона зазирнула просто в їхню темно-бурштинову глибочінь.

– Отакі ось справи, – сказав Боббі. – Тепер я працюватиму з Беджером.

Френкі кивнула.

Стюард прочинив двері й оголосив:

– Обід.

– Ходімо? – запитала дівчина.

Вони пішли у вагон-ресторан.

Боббі здійснив стратегічну втечу на той час, коли очікувалася друга поява контролера.

– Не варто змушувати його мучитися докорами сумління, – пояснив він.

Але Френкі відказала на це, що сумнівається в тому, що в контролерів буває сумління.

Було щойно по п’ятій, коли вони дісталися Сайлема, залізничної станції поблизу Марчболта.