Як ї чому

Колись у морі, серденько моє, жив собі Кит, і він їв рибу. Їв він скумбрію, ставриду, оселедці, паламиду, скатів, крабів, і бичків, і міног, і судачків, окунів ковтав горбатих, часом і акул зубатих, камбалу, кету, севрюгу, і мурену, і білугу, і горбушу, й осетрів, і вертких-в’юнких вугрів. Всіх риб, які тільки стрічалися в усьому-всенькому морі, він хапав і ковтав — ось так! І от нарешті геть на все море зосталася лише одна маленька рибка, і то була мала Хитрунка Рибка, і плавала вона за правим китовим вухом, так що Кит не міг її спіймати. Тоді Кит зіп’явся на хвіст і сказав:

— Я голодний!

А мала Хитрунка Рибка озвалася хитрим голоском:

— О благородний, великодушний звіре з родини Китових, чи не траплялося тобі куштувати Людини?

— Ні,— відповів Кит. — А яка вона?

— Смачна, — сказала мала Хитрунка Рибка. — Смачна, тільки йоржиста.

— То знайди мені кілька штук, — наказав Кит і, махнувши хвостом, спінив усе море.

— Для початку стане й однієї,— сказала Хитрунка Рибка. — Якщо ти попливеш до п’ятдесятого градуса північної широти й сорокового градуса західної довготи (це така чаклунська примова), там, якраз посеред моря, на плоту, ти побачиш Моряка з розбитого корабля, а на ньому тільки й одягу, що сині полотняні штани та підтяжки (не забувай про підтяжки, моє серденько!), а в руках у нього скла-даний ніж, а сам він, скажу тобі щиро, навдивовижу мудрий та винахідливий чоловік.

Отож Кит помчав, що було сили, до п’ятдесятого градуса північної широти та сорокового градуса західної довготи, і там, якраз посеред моря, на плоту, побачив одного й самого-самісінького Моряка з розбитого корабля, а на ньому тільки й одягу, що сині полотняні штани (не забувай же про підтяжки, моє серденько!), а в руках у нього складаний ніж, і той Моряк бовтав у воді ногами. (Йому мама дозволяла бовтати у воді ногами, а то б він ніколи цього не робив, через те що був навдивовижу мудрий і винахідливий чоловік.)

Отут Кит роззявив свою пащу — ширше, ширше, а далі ще ширше, аж мало не до хвоста, та й проковтнув Моряка з розбитого корабля разом з плотом, на якому той сидів, разом з його синіми полотняними штанями, разом з підтяжками (про які не можна забувати!) і з великим складаним ножем. Він послав усе це одним-єдиним ковтком у своє тепле, темне, глибоке черево, а тоді плямкнув губами — ось так! — і тричі крутнувся на своєму хвості.

Та тільки-но Моряк, навдивовижу мудрий і винахідливий чоловік, опинився в теплому, темному, глибокому китовому череві, він почав там стрибати, скакати, потім танцювати, далі взявся гупати і щосили тупати, потім кричати, жалісно зітхати, дико верещати, вовком завивати, брикавсь, мов коняка, гавкав, мов собака, потім сідав, потім лягав, брався співати, потім гарчати, потім ревіти, кулаками бити, бігав, штовхався, навіть… кусався, падав, вставав і знов починав проробляти все спочатку, аж поки той Кит відчув себе погано і змучився як слід. (А про підтяжки ти пам’ятаєш?)

Отоді вже Кит і сказав Хитрунці Рибці:

— Ця людина страшенно йоржиста, і від неї на мене напала гикавка. Що ж я маю робити?

— Накажи їй вилізти геть, — порадила Хитрунка Рибка.

І Кит гукнув у власне черево до Моряка з розбитого корабля:

— Виходь на волю та поводься пристойно. На мене напала гикавка.

— Е, ні! — відповів Моряк. — Ти хочеш так, а я інак. Одвези мене до рідних берегів, до білих скель Альбіону [1] Старовинна назва Англії. , а там я вже подумаю, виходити мені чи ні.

І він узявся гицати ще дужче у теплому, темному, глибокому китовому череві.

— Краще одвези його додому, — порадила Китові Хитрунка Рибка. — Я ж застерігала тебе, що це навдивовижу мудрий і винахідливий чоловік.

І Кит поплив, поплив і поплив, працюючи плавцями та хвостом так швидко, як тільки дозволяла йому гикавка. І ось нарешті він побачив рідні береги Моряка та білі скелі Альбіону, й вискочив до половини на прибережну мілину, й роззявив свою пащу — ширше, ширше, а далі ще ширше й сказав: