— Так, ваша правда, — сказало Слоненя.
І перш ніж Слоненя само це усвідомило, воно втягло у хобот грязюки з берегів величезної брудно-зеленої, мулко-грузької ріки Лімпопо та й заляпало голову, зробивши собі прохолодну болотяну шапку по самі вуха.
— Ось тобі третя перевага нового носа! — сказав Скелястий-Перістий-Удав-Пітон. — Ти б не зумів цього зробити своєю колишньою крапкою-ляпкою. Ну, а що ти тепер думаєш про ляпаси?
— Вибачте мені,— сказало Слоненя, — але особисто я їх зовсім не хотів би.
— То, може, ти хотів би комусь іншому дати ляпаса? — спитав Скелястий-Перістий-Удав-Пітон.
— Ще й як хотів би! — сказало Слоненя.
— Ну так от, — сказав Скелястий-Перістий-Удав-Пітон, — скоро ти переконаєшся, як чудово можна давати ляпаси твоїм новим носом.
— Дякую вам, — сказало Слоненя, — я запам’ятаю ваші слова. А тепер мені час рушати додому, до своїх любих родичів — та й спробувати.
І пішло Слоненя через усю Африку, гойдаючи та махаючи хоботом.
Коли йому кортіло поласувати фруктами, воно зривало їх просто з дерев, а не чекало, поки вони самі впадуть на землю, як робило раніше.
Коли йому докучали мухи, воно ламало гілку і, наче віялом, відганяло їх.
Коли ж нестерпно пекло сонце, воно набирало грязюки й робило собі з цієї каші-кваші приємно-прохолодну шапку аж до вух.
А коли Слоненяті ставало сумно в час довгої подорожі по Африці, воно наспівувало в хобот пісеньки, і спів його лунав гучніше за десять мідних сурм.
Отак-то, моє серденько!
Слоненя навмисно збочило з дороги, щоб розшукати товсту Гіпопотамиху (не ту, яка була йому тіткою), і добре відлупцювало її своїм хоботом. Отак воно й упевнилось, що Скелястий-Перістий-Удав-Пітон сказав йому чистісіньку правду.
Дорогою Слоненя ще й позбирало всі лушпайки з динь, які розгубило, йдучи на Лімпопо, бо Слоненятко це було дуже охайне.
І от нарешті одного темного вечора повернулося Слоненя до своїх любих родичів. Воно скрутило у бублик свій хобот і мовило:
— Як поживаєте?
Всі були дуже раді бачити його, і всі в один голос сказали:
— А йди-но сюди, ми ще надаємо тобі ляпасів за твою невситиму цікавість!
— Пхе! — сказало Слоненя. — Певно, ніхто звас і не знає, як треба по-справжньому давати ляпаси. А я от знаю і зараз вам покажу.
І Слоненя розкрутило хобот і так уперіщило ним двох своїх любих братиків, що ті аж ногами накрились.
— Ой лишенько! — заверещали вони. — Де це ти навчився так битися і що ти зробив із своїм носом?
— Це Крокодил з берегів величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо нагородив мене таким носом, — сказало Слоненя. — Я спитав, що він їсть на обід, і він мені натяг оце носа.
— Та й негарний же він у тебе, — озвався його дядько, волохатий Павіан.
— Хай буде так, — сказало Слоненя, — зате він дуже корисний.
І воно вхопило свого волохатого дядька Павіана за волохату ногу та й посадовило його в осине гніздо.
Потім це негідне Слоненя по черзі почало бити всіх своїх любих родичів і доти їх било, аж поки їм дух забило, і всі вони страшенно здивувались.
У довгоногої тітки Страусихи воно висмикало все пір’я з хвоста.
Довготелесого дядька Жирафа воно спіймало за задню ногу і протягло його крізь колючий терновий кущ.
Своїй товстій тітці Гіпопотамисі воно дмухнуло й гукнуло у вухо, коли та по обіді задрімала в болоті.
Та нікому воно не дозволило чіпати пташку Колоколо.
Отак-то, моє серденько!
Нарешті Слоненя так допекло всім своїм любим родичам, що вони наввипередки побігли до величезної брудно-зеленої, мулко-грузької річки Лімпопо, порослої деревами, які нищать лихоманку, щоб і їм Крокодил поробив нові носи. А коли вони повернулись додому, то вже ніхто з них ніколи не бився.
І відтоді, моє серденько, усі слони, яких тобі доводилось бачити, й усі ті, яких тобі ще не доводилось бачити, мають точнісінько такі ж довгі хоботи, як і в отого Слоненяти, що ходило до Крокодила на річку Лімпопо.
Отак-то, моє серденько!
Шість вірних слуг у мене є,
Що вчать мене всьому.
І так їх звати:
ЩО,
ЧИЄ,
ЯК,
ДЕ,
КУДИ,
ЧОМУ.
На Північ, Південь, Захід, Схід
Я їх щоденно шлю,
А тільки зроблять все, що слід,—
Спочинок їм даю.
Спочинок з ранку до шести —
В цей час працюю сам.
Отак трудитися разом
Я, друзі, раджу й вам.
Та різні звички у людей.
Я дівчинку знаю одну:
У неї аж десять мільйонів слуг
Живуть без спочинку і сну.
Лиш очки протре — і по світу всьому
Жене своїх слуг, як собак:
Один мільйон
ДЕ,
Та ще два
ЧОМУ,
І сім мільйонів
ЯК.
Читать дальше