Як ї чому

— В чім річ? — сказав Леопард. — Тут така виняткова темрява, і все-таки в ній стрибає безліч сонячних плямок.

— Не знаю, — сказав Ефіоп, — та, певно, це і є корінна флора. І я чую запах Жирафи, і я чую ходу Жирафи, але я не бачу самої Жирафи!

— Цікаво! — сказав Леопард. — Мабуть, це тому, що ми після яскравого сонця одразу потрапили в тінь. І я чую запах Зебри і я чую ходу Зебри, але я не бачу самої Зебри!

— Зажди трохи, — сказав Ефіоп. — Ми дуже давно на них полювали. Мабуть, уже й забули, які вони з себе.

— Дурниці! — сказав Леопард. — Я пам’ятаю, які вони були там, у Високому Степу, а надто пам’ятаю їхні смачні кісточки. Жирафа на зріст ліктів сімнадцять і винятково золотисто-рудувата від голови до ратиць. А Зебра на зріст ліктів чотири і винятково сірувато-бурувата від голови до копит.

— Гм! — сказав Ефіоп, вдивляючись у плямисто-смугасті тіні корінної лісової флори. — Тоді б їх було видно в оцих сутінках, як стиглі банани в курній хижі.

Але їх не було видно! Леопард з Ефіопом полювали цілісінький день, і хоч до них долинав запах звірів, хоч вони чули їхню ходу, проте ніде не бачили ні Жирафи, ні Зебри.

— Тьху, нехай йому всячина! — сказав Леопард у післяобідній час. — Почекаємо, доки стемніє. Таке полювання, та ще при денному світлі — просто ганьба!

Отож вони дочекалися ночі, і тоді, коли крізь гілля було видно лише тьмяне мерехтіння зірок, Леопард почув поблизу якесь форкання, і стрибнув на те форкання, і воно пахло, як Зебра, і на дотик було, як Зебра, і коли Леопард повалив його на землю, воно брикнулось, наче Зебра, але самої Зебри Леопард не бачив. І він сказав:

— Лежи спокійно, о дивне створіння! Я сидітиму в тебе на голові до ранку, бо щось тут незрозуміле для мене.

Незабаром він почув якесь рохкання, тріск, борюкання, а по тому голос Ефіопа:

— Я спіймав щось. Воно пахне, як Жирафа, і брикається, як Жирафа, але самої Жирафи немає.

— Не випускай його, — сказав Леопард. — Сядь йому на голову й сиди до ранку, бо зараз ти нічого не побачиш.

Так вони сиділи на своїй здобичі аж до самого ранку, а тоді Леопард спитав:

— Ну, брате, що ти там спіймав на сніданок?

Ефіоп почухав потилицю і сказав:

— Коли б цей звір був винятково жовтувато-рудувато-коричнюватої масті від голови до ратиць, то я б сказав, що це Жирафа. Але він весь у каштанових плямах. А що ти спіймав на сніданок, брате?

Леопард теж почухав потилицю і сказав:

— Коли б цей звір був винятково сірувато-жовтогарячуватої масті від голови до копит, то я б сказав, що це Зебра. Але він геть увесь у чорних та рожевих смугах. Що ти з собою зробила, Зебро? Адже ти знаєш, що, коли ти жила у Високому Степу, я бачив тебе за десять верст! А тепер ти сама не сама.

— Згодна, — сказала Зебра, — але ж тут не Високий Степ. А ти мене бачиш?

— Зараз-то бачу, — сказав Леопард. — А вчора дивився, дивився й не бачив. Як ти це робиш?

— Дозвольте нам встати, — сказала Зебра, — і ми вам покажемо.

Вони дозволили Зебрі та Жирафі встати, і Зебра побігла до купки низькорослих кущів тернику, крізь які сонячне світло пробивалося смугами, а Жирафа стала під дерево, де тінь від листя лягала плямами.

— Тепер дивіться, — сказали водночас Зебра та Жирафа. — Ось як це робиться. Раз-два-три! Де ж ваш сніданок?

Леопард витріщив очі, і Ефіоп витріщив очі, але бачили вони самі смугасті та плямисті тіні в лісі, і ніяких ознак Зебри чи Жирафи. Ті вже встигли втекти у тінистий ліс.

— Ха-ха! — сказав Ефіоп. — Цього варто повчитися! Накрути це собі на вуса, Леопарде! Адже тебе в цьому темному місці видно, як брусок мила у відерці з вугіллям.

— Хо-хо! — сказав Леопард. — Дивуйся не дивуйся, але тебе в цьому місці видно, як жовтий гірчичник на спині вугляра.

— Ну, годі гратися в слова, з цього ситий не будеш, — сказав Ефіоп. — Ясно одно — ми тут надто примітні. Доведеться послухатись Бабуїна. Він радив мені потурбуватися про зміну. Але мені нічого міняти, окрім шкіри, отож я зміню собі шкіру.

— Шкіру? — перепитав схвильований Леопард.

— Авжеж. На чорно-коричнювату з домішкою фіолетуватого, з легким полиском сірувато-блакитнуватого. Тоді буде зручно ховатися в дуплах та за деревами.

І він змінив собі шкіру, і Леопард розхвилювався ще дужче, бо ніколи до цього не бачив, як людина міняє шкіру.

— А що ж робити мені? — спитав Леопард, коли Ефіоп засунув останнього мізинця у чудову лискучо-чорну шкіру.

— Послухайся й ти Бабуїна. Він радив тобі знайти підхожі плями.