— То я ж так і зробив, — сказав Леопард. — Я пішов і знайшов оці плями в лісах. Я пішов одразу ж, слідком за тобою, а що з того?
— О, — сказав Ефіоп, — Бабуїн казав не про плями в лісах Південної Африки, він казав про плями на твоєму хутрі.
— А яка з них користь? — спитав Леопард,
— Згадай Жирафа, — сказав Ефіоп. — Або, коли тобі миліші смуги, згадай Зебру. Обоє вони дуже задоволені своїми плямами та смугами.
— Гм, — буркнув Леопард, — а я не хочу бути схожий на Зебру. Нізащо в світі!
— Вирішуй швидше, — сказав Ефіоп, — бо мені не хотілося б іти на полювання без тебе, та, мабуть, доведеться, якщо ти й далі скидатимешся на соняшник під почорнілим тином.
— Ну, то я обираю плями, — сказав Леопард. — Тільки не роби їх дуже великими. Я не хочу бути схожим на Жирафу. Нізащо в світі!
— Гаразд, я зроблю їх пучками пальців, — сказав Ефіоп. — В мене ще багато чорноти на шкірі. Ставай сюди!
Ефіоп склав докупи усі п’ять пальців (на його новій шкірі справді ще лишалося багато чорноти) і почав ними торкатися Леопардової шкури, і там, де він торкався, залишилися вінчиками п’ять чорних цяток. Ті цятки можна побачити й зараз на хутрі першого-ліпшого Леопарда, моє серденько. Іноді пальці зслизали, і тоді цятки трохи розпливались. Однак, якщо придивитись гарненько до будь-якого Леопарда, то завжди можна побачити вінчики з п’яти плямок — сліди чорних Ефіопових пучок.
— Тепер ти просто красень! — сказав Ефіоп. — Простягтись на голій землі, ти будеш, мов купа дрібних камінців. Примостившись біля голої скелі, ти будеш, як її пористий уламок. Здершись на дерево. ти будеш, як сонячні скалки, що пробиваються крізь листя. Ти навіть посеред дороги можеш лягти, і то непомітний будеш. Цінуй свої плями і мурчи від щастя!
А Леопард сказав:
— Якщо це так гарно, то чом же й ти не став плямистий?
— О, чорний колір кращий для негра, — відповів Ефіоп. — А тепер ходімо й побачимо, чи зможемо ми спіймати отих добродіїв. Раз-два-три-де-наш-сніданок?
І вони пішли і відтоді зажили щасливо, як ніколи.
Оце й усе, моє серденько.
«Щоб вивчить природу, щоб знати її—
З природою злитися треба»,—
Так сказав мудрий старий Бабуїн,
Морду задерши до неба.
Я хочу у поле, я хочу у ліс,
Та мама мене не пускає.
Дідуню, любенький, ходімо кудись,—
З тобою ж вона дозволяє!
Дійдем до ферми, присядем на тин
(Не бійсь, я тебе підсаджу!),
Кроликів гарних, овечок, телят
Я тобі там покажу.
А потім підемо далі і далі —
У поле, до річки, у гай,
Де травка зелена, де пишні дерева,
Де квітів барвистих розмай!
Ми будем гуляти, природу вивчати,
Аж сутінки поки спадуть!..
Ось твій капелюх, ось черевики…
Чи помогти тобі чоботи взуть?
Бери свій ціпок… Не забудь і про люльку…
Тютюн я в кишеню поклав…
Швидше, дідуню любенький, збирайся!
Глянь-бо, вже ранок настав!
ЧОМУ В НОСОРОГА ТАКА ШКІРА

На безлюдному острові, біля берегів Червоного моря, жив та був колись Парс [5] Парси — нащадки стародавніх персів.
.
І носив той Парс капелюха, від якого сонячне проміння відбивалось просто-таки з казковою чарівністю.
І от у цього Парса, який жив біля берегів Червоного моря, тільки й було майна, що капелюх, ніж та жаровня, — одна з тих жаровень, до яких дітям якнайсуворіше забороняється торкатись.
І от одного дня набрав він борошна, води, коринок, родзинок, цукру й такого іншого та й зліпив собі пиріг завширшки два лікті, а завтовшки аж три. Ну, звісно, то був Ласий Наїдок (це така чаклунська примова).
Парс поставив його на жаровню, на якій йому, бачте, дозволено було куховарити, і пік, і пік, і пік, аж поки той пиріг добре зарум’янився й від нього пішов смачний дух.
Та тільки-но Парс роззявив рота, щоб з’їсти свій пиріг, як раптом з безлюдних нетрів безлюдного острова вийшов Носоріг. А в Носорога на носі рожище та ще двоє маленьких поросячих очиць, а сам він до краю невихований.
В ті часи Носоріг носив шкуру в обтяжку, зовсім гладеньку і без жодної зморшки. І був він схожий, як дві краплі води, на іграшкового носорога, тільки набагато більший. Та все одно й тоді він не міг похвалитися своєю поведінкою, як не може похвалитися нею й тепер — і ніколи не зможе. Носоріг вийшов і сказав:
Читать дальше