Аґата Крісті - Чому не Еванс?

– Хай йому чорт! – не стримався Боббі.

– Боббі!

– Пробач, тату, забув, що ти тут.

Містер Джонс прокашлявся.

– Хотів би нагадати тобі…

Цієї нотації, найімовірніше, довгої, слід було за будь-яку ціну уникнути. Боббі легко вдалося досягнути цього, оголосивши:

– Мені пропонують тисячу на рік.

Вікарій стояв, роззявивши рота, бо на мить йому забракло слів.

«Це збило його з наміченого шляху», – задоволено подумав син.

– Любий Боббі, я правильно зрозумів: хтось пропонує тобі тисячу на рік? Тисячу?

– В яблучко, тату, – мовив Боббі.

– Не може бути, – сказав вікарій.

Боббі не образився на таку наївну недовірливість. Його власна оцінка вартості своїх умінь не надто відрізнялася від батькової.

– Вони там, певно, зовсім подуріли, – бадьоро погодився він.

– І хто ці люди?

Молодик передав листа батькові. Вікарій, намацавши тремтливими руками пенсне, підозріло витріщився на написане, та все-таки спромігся уважно прочитати. Навіть двічі.

– Неймовірно, – нарешті видобув він. – Просто неймовірно.

– Божевільні, – промовив Боббі.

– О! Хлопчику! – прорік його батько. – Як не крути, прекрасно бути англійцем. Чесність. Ось за що ми боремося. Завдяки флоту наші ідеали знані в усьому світі. Ах, англійські традиції! Ця південноамериканська контора побачила цінність молодого чоловіка, чесність якого лишиться непохитною, а відданість гарантованою. З англійцем завжди можна бути певним, що він гратиме…

– За правилами, – закінчив Боббі.

Вікарій недовірливо глянув на сина. Хотів був продовжити далі, та щось у тоні Боббі здалося йому нещирим.

А втім, молодик говорив з усією серйозністю.

– І все ж таки, тату, – промовив він, – чому саме я?

– Тобто як це чому саме ти?

– В Англії повнісінько англійців, – відказав Боббі. – Душевних парубків, справжніх джентльменів. Чому з них усіх обрали мене?

– Можливо, тебе порекомендував твій колишній командир.

– Так, мабуть, – відповів Боббі невпевнено. – Але яка різниця. Я в кожному разі не можу прийняти цю пропозицію.

– Не можеш? Хлопчику мій, та що ти таке кажеш?

– Ну, розумієш, я вже домовився з Беджером.

– З Беджером? З Беджером Бідоном. Нісенітниця, любий мій Боббі. Це ж серйозна пропозиція.

– Так, визнаю, відмовлятися буде важкувато, – мовив син, зітхнувши.

– Усі твої дитячі домовленості з Бідоном тепер не рахуються.

– А я кажу, що рахуються.

– Цей хлопчина Бідон геть безвідповідальний. Він уже стільки клопоту й витрат батькам завдав…

– Йому просто не щастило. Беджер страшенно довірливий.

– Щастило – не щастило! Мені здається, цей хлопець за життя й пальцем не поворушив.

– Нісенітниця, тату. Послухай, та він вставав о п’ятій ранку, аби годувати тих бридких курчат. То не його провина, що в них усіх був круп чи ще якась холера.

– Я ніколи не схвалював цієї оборудки з гаражем. Безнадійна дурниця. Забудь і думати про це.

– Не можу, сер. Я обіцяв. Не можу підвести Беджера. Він розраховує на мене.

Суперечка тривала. Вікарій, з його упередженим ставленням до Беджера, не надавав значення жодній синовій домовленості з ним. Йому здавалося, що Боббі рішуче й уперто налаштований за будь-яку ціну облаштувати собі гуляще життя з найгіршим із компаньйонів. Син натомість незворушно й, не змінюючи формулювання, повторював, що не може підвести Беджера.

Усе завершилося тим, що розлючений батько вийшов із кімнати, а Боббі сів і тут-таки відписав компанії «Енрікес і Далло», що відхиляє їхню пропозицію.

Закінчивши листа, молодик зітхнув. Він відмовлявся від шансу, який, найімовірніше, більше ніколи йому не випаде. Однак вибору не бачив.

Пізніше на полі для гольфу Боббі розповів про листа Френкі. Вона уважно слухала.

– І тобі довелося б їхати до Південної Америки?

– Авжеж.

– А ти хотів би?

– Так, чом би й ні?

Френкі зітхнула.

– У всякому разі, – рішуче сказала вона, – думаю, ти вчинив правильно.

– Це ти про Беджера?

– Так.

– Не міг же я підвести давнього друга, чи не так?

– Не міг. Але дивися, щоб цей давній друг, як ти його називаєш, не підвів тебе.

– О! Я буду обережним. Зі мною в кожному разі все буде гаразд. Майна в мене жодного немає.

– А в цьому щось є, – кинула Френкі.

– Що?

– Не знаю. Звучить мило, відгонить свободою і безтурботністю. Якщо добре подумати, то в мене теж нічого немає. Ну, тобто батько виділив мені гроші, і є купа будинків, де я можу жити, і одяг, і покоївки, і ще якісь жахливі родинні прикраси й чималенький кредит у магазинах. Але все це належить родині. Не мені .