Аґата Крісті - Чому не Еванс?

– Спершу вони подумали, що я навмисне його вжив. Потім, після моєї розповіді, повернулися до тієї лавочки, знайшли пляшку від пива там, де я її кинув, і відправили в лабораторію. Залишків, мабуть, було досить, щоб провести аналіз.

– Жодних здогадок щодо того, як морфій потрапив у пляшку?

– Взагалі нуль. Вони допитали працівників пабу, в якому я її купив, перевірили інші пляшки – там усе добре.

– Очевидно, хтось додав морфій у пиво, поки ти спав?

– Напевно. Пам’ятаю, я ще звернув увагу на те, що папірець на кришці наклеєно якось дивно.

Френкі задумливо кивнула.

– Ну, – сказала вона, – це доводить, що моє припущення в потягу було слушним.

– А що ти припустила?

– Що того чоловіка – Прітчарда – зіштовхнули зі скелі.

– Ти сказала це не в потягу, а на станції, – мляво виправив Боббі.

– Байдуже.

– Але чому ти…

– Любий, ну це ж очевидно. Нащо комусь прибирати з дороги тебе ? Ти ж не багатий спадкоємець абощо.

– А що як багатий? Може, у мене є якась тітка в Новій Зеландії, про яку я ніколи не чув? Що як вона лишила мені купу грошей?

– Нісенітниця. Ніхто не лишає гроші незнайомій людині. Тим паче, якщо ця людина – четвертий син. Ну а що, тепер такі важкі часи, що навіть у священників не буває по четверо синів. Ні, тут усе ясно. Ніхто не виграв би від твоєї смерті, тож це можна відкинути. Отже, тільки помста. Ти доньку аптекаря часом не зваблював?

– Не пригадую такого, – з гідністю відказав молодик.

– Я так і думала. Дехто зваблює стільки дівчат, що й порахувати не може. Але дозволю собі сказати, що ти взагалі ніколи нікого не зваблював.

– Френкі, ти змушуєш мене червоніти. І чому саме доньку аптекаря?

– Вільний доступ до морфію. Його не так уже й просто дістати.

– Хай там як, доньку аптекаря я не зваблював.

– І явних ворогів у тебе немає?

Боббі похитав головою.

– Ну, я ж казала, – з тріумфом підсумувала дівчина. – Це, певно, робота того, хто зіштовхнув Прітчарда зі скелі. А що думає поліція?

– Вони вважають, що це якийсь божевільний.

– Маячня. Божевільні не розгулюють на волі з необмеженими запасами морфію у пошуках випадкових пляшок від пива, куди його можна додати. Ні. Хтось зіштовхнув Прітчарда зі скелі. За хвилину чи дві з’являєшся ти, і та людина підозрює, що ти все бачив, і вирішує прибрати тебе з дороги.

– Ця версія не тримається купи, Френкі.

– Це ж чому?

– Ну, по-перше, я нікого не бачив.

– Так, але та людина цього не знає.

– І якби я навіть щось бачив, то мусив би повідомити про це на дізнанні.

– Певно, що так, – неохоче погодилася Френкі.

На якусь мить вона замислилася.

– Можливо, та людина подумала, що ти бачив щось таке, чому не надав значення, а насправді то було важливо? Звучить заплутано, але ти мене зрозумів?

Боббі кивнув.

– Здогадуюся, про що ти, та це здається не надто ймовірним.

– Я певна, що ці випадки пов’язані. Ти був на місці події – першим опинився там…

– Томас теж там був, – нагадав молодик, – але ніхто не намагався його отруїти.

– Можливо, поки що, – бадьоро заперечила Френкі. – Можливо, вони намагалися, але їм не вдалося.

– Усе це якось притягнуто за вуха.

– А я думаю, що це логічно. Обидві події вибиваються з усього, що зазвичай стається в нашому болоті, Марчболті. Ні, стривай, була ще й третя!

– Яка?

– Робота, що її тобі запропонували. Це, звісно, не аж така вже подія-подія, але дивна річ, погодься. Я ніколи не чула, щоб зарубіжна контора запрошувала на роботу нічим не видатного колишнього офіцера флоту.

– Нічим не видатного, кажеш?

– Тоді про тебе ще не збиралися писати в «Британському медичному журналі». Але подумай. Ти бачив те, чого не мав бачити, ну або вони (хай хто б то був) так вважають. Добре. Спершу намагаються позбутися тебе, запропонувавши роботу за кордоном. Коли цей план провалюється, вирішують зовсім прибрати тебе з дороги.

– Хіба це не занадто радикально? До того ж ризик?

– О! Але вбивці завжди входять в азарт. Жадоба до вбивств росте разом із кількістю жертв.

– Як у «Третій плямі крові», – зазначив Боббі, пригадавши одну зі своїх улюблених книжок.

– Так. І як у житті. Згадай Сміта з його дружинами, Армстронґа з його жертвами.

– Але, Френкі, ну що такого я міг побачити?

– Тут питання, – визнала вона. – Я згодна, ти не міг бачити власне моменту вбивства, інакше розповів би про це на дізнанні. Це, певно, стосується самої людини. Можливо, у неї була родимка, надміру гнучкі пальці чи ще якась фізична властивість.