Аґата Крісті - Чому не Еванс?

– Ти розмірковуєш, як доктор Торндайк [11] Головний герой детективних творів Річарда Остіна Фрімена. , розумію. Але я не бачив нічого такого, чого не бачила поліція.

– Дійсно. Ідіотське припущення. Ох, як це складно, правда ж?

– Мені приємні твої припущення, – зауважив Боббі. – Завдяки їм я почуваюся важливим. А проте, гадаю, що це всього лиш припущення.

– А я впевнена, що маю рацію. – Френкі підвелася. – Мені вже час. Зайти до тебе завтра?

– О! Звісно. Бадьорий щебет медсестер злегка набрид. До речі, ти щось дуже швидко повернулася з Лондона?

– Любий, щойно я дізналася про тебе, одразу помчала назад. Це так захопливо – романтично отруєний друг.

– Не знаю, чи є бодай трохи романтики в морфії, – задумливо відказав Боббі.

– Ну гаразд, я зайду завтра. Тебе можна поцілувати чи не варто?

– Я не заразний, – заохотив її молодик.

– Тоді подбаю про хворого як слід.

Вона легенько поцілувала його.

– До завтра.

Коли Френкі вийшла, з’явилася медсестра з чаєм.

– Я не раз бачила її світлини в газеті (хоч там вона не дуже схожа на себе) і, звичайно ж, бачила, як вона тут роз’їжджала на своїй машині, але ніколи, так би мовити, зблизька. Ані краплі зарозумілості, так?

– Авжеж! – мовив Боббі. – Зарозумілою Френкі точно не назвеш.

– Я і старшій сестрі сказала: леді Френсіс не випендрюється. І не пихата. Проста, як ви чи я, так оце і сказала.

Боббі мовчав, подумки заперечуючи висновок медсестри. Вона, зрозумівши, що він не хоче підтримувати розмову, вийшла.

Молодик залишився наодинці.

Він допив чай. Тоді ще раз проаналізував дивовижну теорію Френкі, щоправда, не зовсім охоче, але погодився-таки з нею. Потім почав думати, чим би розважитися.

Погляд його зачепився за вази з ліліями. Так мило з боку Френкі привезти йому всі ці квіти, і вони, звісно, дуже красиві, та краще б їй спало на думку прихопити для нього кілька детективів. Молодик глянув на столик біля ліжка. Там лежав роман Уїди [12] Псевдонім англійської письменниці Марії Луїзи Раме. і примірник «Джона Галіфакса, джентльмена» [13] Роман Діни Крейк. , а ще минулотижневий «Марчболт віклі таймз». Він узяв «Галіфакса».

Боббі вистачило на п’ять хвилин. Йому, вирослому на «Третій плямі крові», «Справі вбитого ерцгерцога», «Дивовижній загадці флорентійського кинджала», у «Галіфаксові» бракувало динаміки.

Зітхнувши, він узяв останній випуск «Марчболт віклі таймз».

За якусь мить уже тиснув на кнопку за подушкою з такою силою, що медсестра бігцем вскочила в палату.

– Що сталося, містере Джонс? Вам погано?

– Зателефонуйте в Палац! – вигукнув Боббі. – Скажіть леді Френсіс, що вона мусить негайно повернутися!

– О, містере Джонс. Не можна такого просити.

– Не можна? – перепитав Боббі. – Якби ви дозволили мені встати з цього проклятого ліжка, то побачили б, що мені можна, а що ні. А поки що вам доведеться зробити це за мене.

– Але навряд чи вона вже повернулася.

– Ви погано знаєте її «Бентлі».

– Вона ще не випила чаю.

– Послухайте мене уважно, дорогенька, – промовив молодик, – годі сперечатися зі мною. Зробіть, як я сказав. Передайте, що вона має негайно повернутися, бо мені треба розповісти їй дещо важливе.

Переможена, медсестра знехотя пішла. Вона переказала прохання Боббі по-своєму.

«Містер Джонс цікавиться, чи не могла б леді Френсіс приїхати до нього, бо він мусить сказати їй дещо важливе, звісно, якщо це не завдасть їй незручності й заради цього не доведеться змінити плани».

Леді Френсіс коротко відповіла, що приїде негайно.

– Ясно як день, – заявила медсестра іншим колежанкам, – вона в нього закохалася. Он воно що!

Коли Френкі повернулася, їй кортіло якнайшвидше дізнатися, що сталося.

– Це що за негайний виклик? – спитала вона.

Боббі сидів у ліжку, щоки йому пломеніли. Він потрусив примірником «Марчболт віклі таймз».

– Поглянь сюди, Френкі.

Вона глянула.

– І що? – запитала.

– Ось ця фотографія. Ти сказала, що це ретуш, але однаково схоже на місіс Кейман.

Молодик тицьнув пальцем у розмиту фотографію. Під нею було надруковано:

Світлина, знайдена при загиблому, завдяки якій вдалося встановити його особистість. Місіс Амелія Кейман, сестра небіжчика.

– Саме так я і сказала, і так воно і є. Не бачу, чим тут можна захоплюватися.

– І я не бачу.

– Але ж ти казав…

– Я знаю, що казав. Та розумієш, Френкі, – наступні слова Боббі промовив дуже виразно, – це не та фотографія, яку я повернув до кишені загиблого…