Аґата Крісті - Чому не Еванс?

– Так, – задумливо погодилася Френкі. – Слушний висновок. Зв’язок між Бассінґтоном-ффренчем і Алексом Прітчардом установити не вдасться. Але якби ми знали справжнє ім’я загиблого…

– О! Це вже зовсім інша річ.

– Отже, було дуже важливо, щоб особу покійного не встановили… Тому Кеймани й розіграли свою виставу. А втім, це був великий ризик.

– Ну, тут ти забуваєш, що його тіло ідентифікували з блискавичною швидкістю. Після цього, навіть якби його фото і з’явилося в газетах (а ти знаєш, які нечіткі там зображення), люди могли б лише казати: «Дивно, як же ж цей Прітчард, що впав зі скелі, схожий на містера Ікс».

– Тут є нюанс, – швидко додала Френкі. – Містер Ікс має бути не з тих, кого миттю кинуться шукати. Інакше кажучи, він не міг бути сім’янином, бо його дружина чи родичі одразу побігли б у поліцію і заявили про зникнення.

– Яка ти розумничка, Френкі. Так, він або збирався за кордон, або щойно повернувся (засмагу мав ідеальну – як у мисливця на велику дичину – був схожий на нього), а ще не міг мати родичів, які все знали б про його пересування.

– Ми просто прекрасно розслідуємо цей злочин, – схвально сказала дівчина. – Якщо, звісно, нічого не наплутали.

– Дуже ймовірно, – відповів Боббі. – Але, як мені здається, усе, що ми тут наговорили, звучить раціонально, якщо не враховувати дикої неймовірності всієї цієї ситуації.

Френкі безтурботним жестом відмахнулася від «дикої неймовірності».

– Питання в тому, як діяти далі, – сказала вона. – Я думаю, що в нас є три варіанти.

– Продовжуй, Шерлоку.

– Перший варіант – це ти . Вони намагалися вбити тебе. Ймовірно, спробують знову. Тепер ми зможемо щось розвідати про них. Ну, тобто ти будеш приманкою.

– Ні, дякую, Френкі, – з притиском відказав Боббі. – Цього разу мені пощастило, але не факт, що пощастить, якщо вони нападуть на мене з важким тупим предметом. Я збираюся бути дуже обережним після того, що сталося. Тож давай викреслимо варіант із приманкою.

– Я боялася, що ти так скажеш, – зітхнула Френкі. – Молоді чоловіки в наші дні такі розманіжені. Батько так каже. Їм більше не подобається завдавати собі незручностей чи ризикувати життям. Як шкода.

– Ага, дуже шкода, – мовив Боббі твердо. – Другий варіант?

– Відштовхнутися від фрази «Чому не Еванс?» – відповіла Френкі. – Очевидно, загиблий приїхав сюди навідати Еванса, хай хто то був. Якщо нам вдасться знайти Еванса…

– Як гадаєш, скільки Евансів живе в Марчболті?

– Думаю, приблизно сімсот, – припустила дівчина.

– Не менше! Можна спробувати, але щось я не певен.

– Ми могли б зробити список Евансів і навідатися до ймовірних кандидатів.

– І що ми в них запитаємо?

– А це вже складніше, – відказала Френкі.

– Потрібно більше інформації, – зазначив Боббі. – Тоді цей план може стати в пригоді. А який був третій варіант?

– Бассінґтон-ффренч. Ця зачіпка мусить дати нам якусь інформацію. Це нерозповсюджене прізвище. Я запитаю батька. Він знає всі ці аристократичні прізвища та їхні родинні відгалуження.

– Ага, – погодився Боббі. – Тут ми можемо кудись просунутися.

– Ми ж у всякому разі збираємося щось робити?

– Авжеж. Ти ж не думаєш, що я дозволю безкарно труїти себе морфієм?

– Оце я розумію, – відповіла дівчина.

– І до того ж я мушу помститися за принизливе промивання шлунка.

– Годі вже, – сказала Френкі. – Зараз ти знову почнеш вдаватися в гидкі й непристойні деталі, якщо я тебе не спиню.

– Немає в тобі жіночого милосердя, – дорікнув їй молодик.

Френкі, не гаючи часу, взялася до роботи. Того ж вечора напосілася на батька.

– Батьку, – почала вона, – ти знаєш Бассінґтонів-ффренчів?

Лорд Марчінґтон, який читав політичну статтю, не одразу збагнув, про що йдеться.

– Вони тут ні до чого, це все американці, – серйозно сказав він. – Уся ця клоунада, конференції – марне витрачання часу та грошей…

Френкі кілька разів уточнювала запитання, неначе локомотив, штовхаючи свідомість лорда Марчінґтона до потрібної зупинки.

– Бассінґтони-ффренчі, – повторила вона.

– І що тобі до них? – спитав лорд Марчінґтон.

Френкі не знала, що відповісти. Натомість вона добре знала, що батькові подобається сперечатися, тож сказала:

– Це ж йоркширська родина?

– Маячня! Гемпширська. Ще є, звісно, шропширська гілка, а також ірландська. Звідки твої друзі?

– Точно не знаю, – відказала дівчина, погодившись із припущенням про нових знайомих.