Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Ну то це ж добре!

— Так. Але не думаю, що йому хтось повірить. Він усього лише старий бібліотекар на пенсії. Ні, цю справу повинні зробити ми.

— Думаєш, нам повірять швидше? — із сумнівом мовила Діана. Данилко посміхнувся.

— А ми будемо дуже переконливими.

Попелище справляло жахливе враження, і спершу Семко з Миколкою просто заклякли з відкритими ротами, побачивши, на що перетворився улюблений ліс.

Колись золотаві стовбури сосон почорніли, ставши схожими на частокіл вугільних стовпів. Такою ж чорною стала і земля, від неї все ще підіймався димок і сморід горілого. У цій частині лісу панувала практично мертва тиша, адже співів птахів більше не було чутно. Скільки ж їхніх гнізд пожер вогонь?.. Семко стиснув зуби у безсилій люті. Той, хто це зробив, безумовно, заслужив покарання. Дуже суворого покарання.

Те саме відчував і Миколка. Видовище загиблого лісу здалося йому схожим на цвинтар. Якби хтось зараз показав йому винуватця пожежі, хлопчик, напевно, кинувся би на нього з кулаками. Як можна свідомо знищувати живе?

Добре ще, що пожежники змогли швидко все загасити… Інакше міг згоріти геть увесь ліс.

— Ходімо, друже, — Семко ляснув його по плечі, і хлопці знову рушили вперед.

Досить скоро вони побачили і рештки недобудованого санаторію — кістяки дерев’яних будиночків, такі ж чорні, як і все навколо, стирчали в небо за рештками зруйнованого паркану. Сюди неначе влучила бомба. Але все одно можна було уявити, яким було б це місце, якби будівництво вдалося завершити. Величезна мальовнича галявина з чепурними зрубами, в тіні віковічних сосен. Прекрасне місце для санаторію… А для когось, можливо, аж занадто прекрасне.

— Щось мені підказує, що це місце й було мішенню, — тихо мовив Семко. — Насправді хотіли знищити саме його, а не ліс. Як гадаєш?

Миколка знизав плечима.

— Не знаю… Все може бути. Але хто б на таке зважився?

— Ну… Наприклад, той, кому це місце припало до душі й кому не вдалося ним заволодіти.

— Конкуренти?

— Не виключено. Тобі щось відомо про цей санаторій? Хто його будував?

— Ні, — заперечно хитнув головою Миколка. — Я таким ніколи не цікавився. Ну, бачив колись в місцевій газеті оголошення про те, що, мовляв, розпочинається будівництво… І що це, типу, якийсь благодійний проект, чи що… На нього багато хто гроші жертвував — серед них, здається, й пан Радич був.

— Ось де може бути справжня причина, — припустив Семко. — Саме в цьому напрямку і треба шукати. А Халатурника, скоріше за все, просто використали як димову завісу.

— Он-то, часом, не його халупа між дерев? — тицьнув пальцем Миколка.

Справді, попереду виднілося щось подібне на розвалений і обвуглений сарай, збитий з дощок і листів іржавого металу. Друзі попрямували туди. З усього видно, що це й було житло Халатурника, точніше, те, що від нього залишилося. Воно досі не розвалилося лише завдяки металевим частинам. Хлопці обережно зазирнули в надра халабуди, але не побачили там нічого, окрім гір попелу.

— І що нам тут шукати? — спитав Миколка.

— Сам не знаю, — відгукнувся Семко. — Всередину краще не лізти, бо ця конструкція от-от впаде. Та й наслідити не хочеться… Власне, всі докази, напевно, забрали пожежники і міліція, так що навряд чи тут щось… Стривай-но…

Він присів навколішки і схилився над чимсь на землі. Миколка приєднався до нього.

— Що там?

— Кулька якась, — відказав Семко і взяв предмет у руку. — Металева кулька, вся закопчена. Глянь.

Він простягнув другові долоню, на якій лежала почорніла кулька завбільшки з металеву гривню. Миколка взяв її, покрутив у пальцях, понюхав, потім вигукнув:

— А ось ще одна! — і виколупав із землі таку саму. Тепер на його темній від сажі долоні лежало дві абсолютно однакові кулі.

— Більше наче не видно, — повідомив Семко, уважно роздивившись землю навколо. — Ну, все одно добре — повернемося не з порожніми руками.

— Як гадаєш, що це? — спитав Миколка.

— Уявлення не маю. Можливо, їх витягли з великого підшипника. А ще є така східна цяцька — дві металеві кулі треба перебирати в руці, типу для концентрації… Потім розберемось. А поки що давай забиратися звідси, доки ніхто нас не побачив.

— Куди лізеш, малий, га? — грізно рявкнув кремезний дядько в темних сонцезахисних окулярах, підводячись із-за керма блискучого сірого «Мерседеса». Той самий «Мерседес» щойно загальмував за якихось десять сантиметрів від Данилка, котрий при цьому ще встиг відштовхнути вбік Діану. На перехресті, яке вони переходили, для пішоходів горіло зелене світло, але водій «Мерседеса» мало того, що порушив правила дорожнього руху і ледь не збив дітлахів, так ще й поводився нахабно.