Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Та зберігся, трясця тому всьому, — раптом розсердився Устим Петрович. — Бодай би був спалив! А вам він нащо?

— Прочитати хочемо, — незворушно пояснив Данилко. Дід Устим кивнув, тяжко зітхнув і вийшов з кімнати. Діана негайно цим скористалася.

— Для чого нам ця книга? Ми ж у справі прийшли.

— А це і є наша справа, — поважно відповів Данилко. — Хороший журналіст говорить про те, що цікавить людину, в якої він бере інтерв'ю, і дуже скоро та людина сама почне говорити про те, що цікавить журналіста.

Пояснення здалося Діані цілком прийнятним.

— Ось він, — Устим дуже швидко повернувся і припечатав стільницю стосом списаного паперу — аркушів п'ятсот, не менше. — Справа всього мого життя. Все тут зібрано про Мрію, все, що тільки може бути! Від заснування і аж донині. Чого варта лиш історія про привида у панському домі! А Халатурник наш — це ж окрема глава, та куди там, просто пісня! Так ні, знаєте, що мені сказали ці мудрагелі у видавництві?! «Мало фактів, — передражнив дід невидимого кривдника. — Недостовірно. Вигадка».

— Ми такого точно не скажемо, — серйозно запевнив Данилко. — Ви нам щось розкажіть, от хоча б про цього… Халатурника, ми все це запишемо на диктофон, а потім я розшифрую, і вийде непогана стаття для газети. А після неї, може, хтось і вашим рукописом зацікавиться.

— Ну раз так, то давай, пиши, — пробурмотів дід Устим, споглядаючи, як Данилко вмикає диктофон. — Готово, чи що? Так, цеє… про Халатурника, кажеш? Ну що ж… Давно це було, років сорок тому, ще й батьки ваші, певно, на світ не народилися. Звали тоді старого не Халатурником, а Степаном Простеньким, та й не старим він був тоді, а хлопцем двадцяти п'яти літ. Єгерем служив у заповіднику під Миргородом. Дуже лютий був до браконьєрів, та й вони йому не спускали, стріляли в нього не раз, але залякати так і не змогли. А ось звірину наш Степан любив без пам'яті, подейкують, навіть мову їхню знав, і з вовками міг говорити, і з кабанами… Проте та непоступливість і любов до тварин стала кісткою в горлі браконьєрам. І однієї ночі вони підпалили той ліс, що Степан охороняв, та заразом і його хатинку. Прокинувся він від диму, та тікати не став — вискочив з хати, а вся звірина, замість того, щоби з лісу геть, до нього прибігла! Страшно було. Він їм голими руками дорогу розчищав, палаюче гілля відкидав, і від того дуже обгорів, бідака… І хоча Господь йому віддячив за доброту — глибокі опіки були, а загоїлися швидко й без сліду — та з тих пір утратив Степан розум. Як прибився до нас у Мрію, чому — про те лише він сам і відає, але проганяти його не стали. Він собі оту халабуду в лісі збудував, та й живе там аж досі. Харчується, чим Бог пошле, людей сторониться, що й не дивно, а головне — вогню просто бачити не може. Навіть сірника запалити сам не годен, тому і їжу споживає тільки сиру. Як де побачить спалах якийсь, чи, ще гірше, багаття, плаче, кричить, побивається… Та пригода на ньому на все життя відбилася, ось як. Нещасна він людина…

Данило і Діана перезирнулися. Що й казати, історія колишнього бібліотекаря міняла всю справу. Якщо вона правдива — а було дуже схоже, що так воно і є, — це означало, що за позавчорашній підпал могли засудити невинного.

— А хіба ви нічого не чули про останні події? — обережно спитався Данилко.

— Про які це? — не зрозумів дід Устим. — Синку, я вже давно ні за якими подіями не стежу. Про мене всі забули, ніхто й не згадує, окрім поштарки, що пенсію приносить, і я теж не дуже цікавлюся, що там зараз у місті відбувається. Усі важливі для мене події зараз лише на моєму подвір’ї відбуваються.

— Але ж дим… — почала було Діана, але Данило обірвав її, легесенько штовхнувши ліктем.

— Зрозуміло, — швидко сказав він і вимкнув диктофона. — Устиме Петровичу, а можна, ми цей ваш рукопис візьмемо ненадовго? Для наукового дослідження. Обіцяємо невдовзі повернути.

— Тю, та беріть, — махнув мозолистою рукою дід Устим. — У мене копія є, коли що… Хоча, яка різниця? Нікому історія свого міста не цікава. А ви беріть, якщо вам воно допоможе. Хоч якась користь з цієї писанини буде…

Данило з Діаною подякували за чай та розповідь і полишили гостинну хату. Вже надворі дівчинка спитала свого друга:

— А чому ти не схотів розповідати йому про пожежу і те, що Халатурника підозрюють у підпалі?

— Як на мене, то хай краще не знає і не смутиться дарма, — відказав Данилко, швидко крокуючи вулицею з рукописом під пахвою. — Бо як дізнається, що Халатурника звинуватять, то напевно побіжить доводити слідству, що той не винен…