Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Чого плутаєтесь під колесами, дрібното пузата? — фиркнув водій. Однією рукою він усе ще тримався за кермо, а в іншій по черзі перебирав пальцями дві металеві кульки. — Зараз-от вуха повідкручую…

— Краще очі протріть, — несподівано хоробро заявив Данилко, що вже відійшов від переляку. — Або в автошколу запишіться. Ви їхали на червоне світло!

— Ти мені ще будеш розповідати, як їздити треба? — здивувався відповіді хлопця водій в окулярах. — Та я тебе…

— Артуре, будь чемним до дітей цього чудесного міста, — промовив інший голос, що належав підстаркуватому і сивочолому чоловікові на пасажирському сидінні. — Вони вказали нам на нашу помилку, і ми мусимо їм подякувати.

— Угу, зараз подякую — носа розквашу, — пробурчав водій, але все ж усівся за кермо. Сивочолий, висунувшись із вікна, приязно посміхнувся дітлахам.

— Проходьте, проходьте, малята. І будьте пильні.

— Еге, з такими недоучками за кермом мусиш бути пильним, — кинув Данилко, але «Мерседес» уже рвонув уперед, голосно заскавчавши шинами. Діана перевела подих.

— Нічого собі! Він нас мало не переїхав!

— Так, — кивнув Данилко. — Бо деяким суб’єктам набагато легше купити водійскі права, ніж вивчити правила.

— А номери полтавські, — зауважила Ді. — Ти бачив?

— Еге ж, і навіть запам'ятав, про всяк випадок. Оце думаю, чи не поскаржитись на цих, даруй на слові, їздунів дядькові Пилипу, доки вони насправді когось не збили?

— І на що це, цікаво, ви збираєтеся жалітися моєму таткові? — дзвінко пролунало десь зовсім поруч. Діанка та Данилко озирнулися. Біля них стояли Миколка з Семком, щоправда, наразі більше схожі на маленьких чортенят — укриті кіптявою, з чорними плямами сажі на щоках, зосереджені та серйозні, однак виразно задоволені собою. Миколка до всього ще й тримав щось у руках, але що саме — Данилко ще не розгледів.

— Не на що, а на кого, — пояснив він. — Бачили тих дядьків у сріблястому «Мерседесі»? На червоне світло гасають…

— Ні, — заперечливо похитав головою Семко. — Ми щойно підійшли.

— Наші? — жваво зацікавився порушниками Миколка.

— Начебто з Полтави, якщо судити з номерів, — відповіла дівчинка.

— Ото ж і я думаю, що таких у Мрії немає. А ви як, хоч цілі?

— Цілі, цілі, хіба не видно, Микольцю? Що це ти кота за хвіст тягнеш? — не витримав Данилко. — Якщо є новини, то так і скажи. Розповідай, чим закінчилася ваша вилазка.

— А ваша? — своєю чергою, поцікавився Семко.

— Це у вас вилазка, а в нас було інтерв'ю, — гордо мовив Данилко. — І скажу без зайвої скромності, це — бомба. Така сенсація, ви собі не уявляєте!

— Хлопці, — втрутилася Діана, — може, ми підемо кудись, приміром, до парку, сядемо там на лавочці й спокійно поговоримо? Нащо стовбичити на узбіччі?

Друзі ствердно закивали. Сказано — зроблено, і вже за кілька хвилин усі четверо сиділи в парку під старим кленом і ділилися здобутками. Першим виступив Данилко. Спочатку він заходився переповідати розмову з дідом Устимом своїми словами, але швидко схаменувся й увімкнув свій диктофон. Найбільше враження розповідь старого бібліотекаря справила чомусь на Миколку.

— Ух ти, круто! — вигукнув він, дослухавши запис. — Невже той Халатурник справді знає мову тварин?

— Гадаю, це художнє перебільшення, — обережно завважила поміркована Діанка. — Але нас цікавить інше. Якщо Халатурник — а сумніватися в цьому я не маю підстав — так ненавидить вогонь, то хто й чому хоче його підставити?

— Той, кому це вигідно, — вголос розмірковував Семко. — А чому? Бо на такого убогого, що й не говорить, й живе самітником, що завгодно можна списати. Ми вже це обговорювали, пригадуєте?

— Так, — кивнула Діана.

— Ми от із Семком думали про погорілий дитячий санаторій, — у свою чергу висловився Миколка, — і дійшли висновку, що саме на нього цілилися палії. Можливо, якийсь таємничий «хтось» також хотів отримати той шматок лісу для власних цілей, але після того, як галявину віддали дітям, вирішив помститися і знищив його? І старого Халатурника зробив винуватцем. А що? Ідеальна кандидатура…

— Це можливо, — підтримав Данилко. — І цей «хтось», чийого імені ми поки що не знаємо, зробив помилку, бо, звісно, був не в курсі, що обрана ним жертва ненавидить вогонь.

— Та якби і був у курсі, навряд чи б це щось змінило, — висловився Семко. — Хто повірить у легенду про старого, котрий розмовляє зі звірами й плаче, побачивши вогонь? А ось у те, що божевільний спалив ліс, повірить хто завгодно і куди охочіше.