Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— І де ми це копатимемо? — поцікавився Миколка. — Навіть мій тато майже нічого про нього не знає — це при тому, що працює в міліції. Старий просто оповитий таємницями…

— Одна людина все ж, напевно, може бути в курсі того, що нас цікавить, — промовила раптом Діана.

— Хто? — в один голос вигукнули хлопці.

— Устим Ковальський, ось хто. Він колись завідував нашою міською бібліотекою. Зараз цей дідусь уже кілька років як на пенсії. Якщо не помиляюся, дуже давно він навіть книжечку про історію нашого міста написав — принаймні мама мені про це розповідала. Тільки ту книжку так і не видали.

— Точно! — Семко здійняв над головою вказівного пальця, неначе це була його власна ідея. — Той дід може знати все, що потрібно. Хтось в курсі, де він живе?

— Гадаю, про це ми зможемо дізнатися в бібліотеці, — відповіла Діана. — Тітка Оксана, що там працює, добра подруга моєї мами.

— Тоді за діло, — Миколка облизав замаслені бутербродом пальці й бадьоро підхопився на ноги. — Я готовий.

— Зачекай, не жени коней, — зупинив друга Семко. — Я маю іншу пропозицію. Давайте розділимося. Ді з Данилком, як найбільш балакучі з нас, підуть шукати діда Устима, а ми з Миколкою гайнемо на згарище.

— Тю, а це навіщо? — надувся Маковій-молодший.

— Сліди шукати, — впевнено пояснив Семко. — Не ті, підкинуті, а справжні. Наскільки я знаю, пожежники вже мали поїхати, і нам ніхто не заважатиме. Можливо, відгадка десь там.

Данилко схвально кивнув.

— Чудова думка. Тільки будьте обережні.

— Будемо, — пообіцяв Семко, а Миколка, як справжній герой, проігнорував це напутнє слово.

Устим Петрович Ковальський жив у чепурній дерев'яній хатинці на самісінькій околиці Мрії, чи навіть, як сказала Діана, за околицею — на краю крихітної, на сім будинків, вулиці відразу за залізничною колією. Тут було затишно і, незважаючи на періодичну з'яву поїздів, дуже тихо, а на подвір'ї, замість звичних курей чи голубів, з ніжним туркотінням копошилися горлиці.

— Гарно тут, — зауважив Данилко, посміхаючись до смішного цуценяти, що колобком скотилося зі сходів і намагалося налякати незваних гостей сердитим гавкотом. — Як ця вулиця називається?

— Гоголя, синку. Вулиця Гоголя.

Господар обійстя з'явився немов нізвідки і випередив Діану на півсекунди — та вже роззявила було рота для відповіді. Пан Устим чимось нагадував казкового дідуся-боровичка — був кругленький, міцно збитий, з довгою сивою бородою та лукавим блиском у блакитних очах. Гостям він дуже зрадів, запросив до хати, а коли ті спробували пояснити, нащо вони тут, замахав пухкенькими руками на знак протесту.

— Спершу чаювання, справи — потім. Орисю! Де твоє варення з агрусу?

— У твоєму пузі, старий! — до вітальні, де всі троє вмостилися за круглим дубовим столом, впливла бабуся, така сама кругленька та чепурненька, як і дід Устим, тільки спокійніша. В руках вона тримала тацю з чайничком, трьома чашками, мискою з коржами та полумиском варення, про яке питав чоловік.

— Пригощайтеся, дітки, — мовила бабця Орися, виставляючи частування на стіл. — Не соромтеся, все своє, не куповане. Хіба в тих магазинах таке купиш? Там же сама хімія!

— А ви? — пискнула Діана, розгублена тим, що їх зустрічають, наче почесних гостей.

— Ніколи мені засиджуватися. У мене хазяйство рук чекає, — твердо відмовила бабуся. — Не те що в цього писарчука!

— Нашого хазяйства зараз — кіт Тимофій та пес Цербер — ну, його ви бачили, — зауважив дід Устим, коли Орися вийшла. Данилко закивав, наминаючи корж, густо намащений варенням — такої смакоти він ще ніколи не куштував.

— А ваш пес ну зовсім на Цербера не схожий, — засміялася Діана.

— То він ще малий, — посміхнувся й дід. — Виросте — вовкодавом стане.

Данилко проковтнув чергового коржа, витер руки вишитою серветкою і нарешті відчув себе достатньо добре для того, аби почати розмову.

— Устиме Петровичу, я кореспондент. Пишу трохи для «Вісника Полтавщини», і взагалі… вчуся. Мене звуть Данило… А це — Діана Бондаренко, моя помічниця. Ми прийшли поговорити про вашу книгу.

Очі Діанки округлилися від здивування. Вона запитально глянула на друга, та той дивився лише на дідуся Устима. Старий помітно розхвилювався. Навіщось зняв з перенісся окуляри в чорній оправі, покрутив їх в руках, потім вдягнув знову і лише тоді промовив:

— Невже це ще й досі когось цікавить?

— Так, і то дуже, — щиро запевнив Данилко. — Ви не могли б показати нам свій рукопис? Якщо він, звісно, ще зберігся…