Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Навіть не знаю, — сказала Діана. — Старий з виду зовсім нешкідливий. Але ж докази…

— А от я сумніваюся, що це зробив він, — тихо мовив Данилко. Всі озирнулися до нього.

— Чому? — поцікавився Семко. — Маєш якісь контраргументи? Розкажи!

— Та поки що нема чого розповідати… Просто сумніви мене беруть. Надто вже все очевидно. В житті так не буває.

— Це ти про що? — не втямив Миколка.

— Та про все. Ця історія вкрай підозріла. Всі побачили, як місцевий дивак йде з каністрою, і відразу запідозрили його в підпалі. Але чи не здається вам, що це надто просто?

— Але як же друга каністра і те, що халупа Халатурника була поруч із санаторієм? — запитала Діана.

— Ото ж бо! Це мене і турбує. Чого б старому палити власний дім, та ще й разом із санаторієм?

— Бо він несповна розуму, — заявив Миколка і заходився розгортати нез’їдений у школі бутерброд. — От і все пояснення.

— Ага, всі так вважають, — пхикнув Данило. — На божевільних легко списати будь-який злочин. Але припустімо на мить, що насправді ліс підпалив хтось інший…

— Хто, наприклад? — заінтриговано мовила Діана.

— Не знаю я. Це припущення, думки вголос.

— Тобто ти вважаєш, що нашого старого Халатурника просто підставили? — очі Семка збуджено заблищали в передчутті цікавого розвитку подій. Данилко пересмикнув плечима.

— А чом би й ні? Як на мене, це цілком можливо. Скоїти злочин, а потім зробити так, щоби в усьому звинуватили місцевого дурника…

— Слухай, а це ідея, — задумливо сказав Миколка. — Тоді, значить, може виявитись, що каністри старому просто підкинули…

— Отож бо. Я, приміром, не уявляю, де він міг їх узяти. Невже поцупив?

— Ні, — Миколка володів неоціненною здатністю жувати й говорити водночас, і зараз демонстрував її на заздрість друзям. — Я багато чого чув про Халатурника, але ніхто ніколи не нарікав, що він краде. Навпаки, всі казали, що він нізащо не візьме чужого.

— А що ти ще про нього чув? — жваво зацікавився Данилко. Миколка знизав плечима.

— Та нічого особливого. Ну, що в лісі живе. Що в місті майже не з'являється. Що вміє говорити, але його ніхто не розуміє. Та й усе.

— А я, взагалі, думав, що Халатурник — це наша місцева легенда, — зізнався Семко. — Як Нессі для шотландців, чи щось таке. До пожежі я його ніколи не бачив.

— А я бачила, — згадала Діанка. — Рік тому, приблизно. Біля школи. Тільки я не знала, що це Халатурник. Думала, просто якийсь дивакуватий старий, та й годі.

— Ось бачиш, — ухопився за цей спогад Миколка. — Може, він здавна ненавидить дітей, тому спочатку вештався біля школи, а потім спалив дитячий санаторій. Ще навіть недобудований, до речі…

— До якої речі? І він не вештався, — дівчинка вступилася за старого з духу протиріччя та з почуття справедливості. — Просто йшов собі, нікому не заважав.

— Та це тоді не заважав. Хто його знає, що потім коїлося у тій божевільній голові?

— Микольцю, ти ліпше їж, у тебе це краще виходить. Бо ти сам собі перечиш. То твердиш, що Халатурник чужого не бере, то переконуєш нас, що він людиноненависник.

— Я просто озвучую різні думки, Ді, — анітрохи не знітився хлопчик. — А їх у мене, знаєш, як багато?

— Знаю, — Діанка зітхнула. — Не вперше.

— І все одно, — вперто стояв на своєму Данилко, — щось тут купи не тримається. От уявімо собі, що Халатурник підпалив ліс. Міг же він це зробити?

— Цілком, — похмуро відповів Семко. — Дурне діло — нехитре. Нищити завжди легше…

— Згоден. Гаразд, припустимо, що міг. Проте щоби з бензином у каністрах… Пальне зараз дуже дороге. Отже, його треба або купити — що навряд, або…

— Вкрасти, — закінчила Діана. — Що ще більш сумнівно. Ніхто б і на милю не підпустив такого діда до заправки. І ніхто не лишає бензин там, де його можна поцупити.

— Отже, що ми маємо? — тріумфуюче запитав Данилко.

— Аж нічого, — хмикнув Семко. — Тільки купу здогадів. Та якщо слідство встановить, що вогонь пішов від халабуди старого, Халатурнику не позаздриш.

— Точно, — підтвердив Миколка. — І Мрія залишиться без своєї легенди.

Усі перезирнулися.

— Я не сумніваюся, що слідство саме це і встановить, — мовив Данилко. — Та доки ми Команда Мрії, всі наші легенди житимуть. Бо що більше я вас слухаю, то більше переконуюсь: старого просто підвели під монастир, як каже моя мама. Скористалися тим, що він не може нічого толком розповісти, не зможе за себе заступитися…

— Пропоную копнути під діда глибше! — виголосив Семко. — Треба дізнатися, звідки він взявся у нашому місті, ким був раніше, і таке інше. Тобто, всю можливу біографію. Бо поки ми геть нічого про нього не знаємо, важко будувати якісь гіпотези. А тоді, може, й спливуть якісь важливі факти…