Володимир Арєнєв: Бісова душа, або Заклятий скарб

Дід мій, коли ще молодим був, чи то чув від кого, чи сам бачив, що у нас за селом, на пагорбі, під явором, скарб закопано. Місцина та здавна вважалася нечистою. Там, кажуть, було колись поганське капище, навіть жертви людські приносили. Пізніше ідолів викорчували, місце освятили — та так і лишили собі. Земля глевка, родить зле. Сам я, ще малим, бачив одного разу, як там при повному місяці червонясті вогники вигравали, а дехто начебто й мару зустрічав: буцім темними ночами ходив хтось, високий, страшний.

Хоча, звичайно, як воно насправді було — один Бог відає…

Зустрічали вовкулака всім селом.

— Буде йому хліб, буде й сіль, — зловтішно шепотів староста, розправляючи чорні, гострі, мов кінчики батога, вуса. — Ой буде!..

Решта мисливців підтримувала черговий старостин вигук загрозливим бурмотінням, мовляв, хай тільки з’явиться, клята тварюка! Покажемо, де раки зимують! Аякже! Хай тільки!..

Чутки про вовкулака давно вже блукали селом, зазирали у тьмяні віконця, нахабно стукали у двері, і варто було необачному господареві відчинити — мерщій забиралися до хати. Лягаєш увечері, і тільки-но на вулиці вітер почне з горобиною витанцьовувать гопака — ти уже біля вікна, видивляєшся: чи, ба, не воно? А як тихо — то ще гірше, бо ж усім відомо, що вовкулак зайвого галасу не робить. Нишком прийде, нишком піде. От тільки на ранок або вівці не дорахуєшся, або собаку знайдеш із перегризеним горлом.

А два дні тому пішли дівки до річки одіж прати — і прибігли, захлинаючись від криків та переляку. Знайшли, бач, на березі напівмертвого сіроманця, от тільки ноги в нього — чоловічі! А на горлі сліди від ікол вовчих.

— Ет! — махав рукою та кривився старий травник Панасович. — Чи ви дурні, чи я сліпий! Які ж вовчі, коли вовкулачі! У вовка хіба такі зуби бувають? Ну, скажи їм, Гринько!

Гринько, колишній панський псар, тільки егекнув. І пошкутильгав додому. А коли староста його до себе покликав, так і відказав: то лише початок. Бо ж билися біля річки двоє вовкулаків, сильніший слабшого здолав, тепер, певно, сам тут полюватиме. На кого, питаєте? А хіба не все одно, даруйте, чи на худобу, чи на людей? Треба дати йому відкоша — ото й усе. Певна річ, лячно. Та тільки, згадаєте моє слово, тижнів зо два буде ще гірше. Воно, гадаю, голодне тепер і скажене, мов чорт, котрому під хвоста свяченою водицею бризнули. Схоче мати нас за хліб і сіль, і якщо не дамо відкоша — так і буде.

— Буде! — розгнівано буркотів староста. — Буде клятому і хліб, буде й сіль!

Готувалися давати відкоша усією громадою, чи не вперше за багато років. Стара мельничиха Оксана Михайлівна навіть змусила чоловіка згаяти день і відвезти її до куми в Нижні Погребці: кума трохи підвідьмачувала, тож погадала й порадила, коли слід чекати на бісове поріддя. Ще й уточнила, де саме може з’явитися вовкулак.

Гринька напередодні теж бачили то в коваля, то в церкві, то біля річки, де знайдено було тіло нелюда; потім півночі з Панасовичем радився про щось…

А тепер, коли обрані старостою чоловіки вичікували в засідці в тому місці, де старезний гай якраз підступав до річки, загальне піднесення трохи того… вщухло, так би мовити. На занепад високого лицарського духу впливало геть усе: і очманілі від такої розкішної вечері комарі, й надто вже загрозлива тиша, і думки про решту чоловіків, котрі — щасливчики! — залишилися по хатах, щоб було кому в разі чого захистити жінок і дітей.

Словом, коли страшна хвостата тінь вибігла з хащі й посунула просто на мисливців, розгубились усі. Заклякнувши, дивилися на масивну вовчу постать, на величезні, мов копита коня-ваговоза, лапи… В очі нелюда, що світилися медовим полиском, поглянути ніхто й не наважився.

Тварюка вже ледь не впритул підбігла до лощинки, де позавмирали сільчаки, аж раптом стала й задерла догори морду.

«Здогадався, — подумав староста. — Зараз внюхає нас, і…»

Про хліб із сіллю, ясна річ, уже не йшлося — тут би власне життя врятувать!

Під монотонне дзижчання комарів вовк повернув голову й подивився просто на мисливців. Мовчки задер верхню губу, показуючи довгі, мов душогубські ножаки, ікла.