Володимир Арєнєв: Бісова душа, або Заклятий скарб

— До ночі дійду?

Про що це він? А, так, про Межигірку.

— Дійдете! Навіть раніше, десь під обід.

Ой, про обід не варто було — он як одразу в животі забуркотіло. І Марійка, молодша сестричка, зовсім розрюмсалася. Схоже, перелякалася-таки «живої» скриньки.

Миколка нахилився заспокоїти малу, а коли знов подивився на шлях, подорожнього вже не було.

«А шкода, що не кобзар, — недоречно спало на думку. — А то б напросився в учні — усе краще, ніж тут за гусаками ходити.

Або до козаків піду, обов’язково, як виросту, піду до козаків!»

Гуси, між іншим, забрели аж он куди, тепер зганяти їх…

І раптом спало на думку: може, й добре, що не дав перехожий навіть мідяка. А вже поготів, подумав Миколка, не взяв би він і монети з тієї скриньки, навіть золотої б — не взяв.

Якщо там узагалі — гроші.

Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Воно вже сочилося осінню, все частіше поступаючись їй парою-трійкою жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт. Незабаром, незабаром…

Але сьогодні був один із тих днів, куди осені немає ходу. Останній, прощальний банкет літа — у самому розпалі. Сонце, теплий вітерець, щебетання пташок — гуляй досхочу!

І гуляли! Так гуляли, що аж гуло — у самому Києві, певно, було чути. Та чи можна ж інакше: такий козак у монастир іде — тут гріх не провести побратима в останню путь-доріженьку. Та і йому, старому Андрію Ярчуку, знаменитому характернику й просто доброму товаришеві, гріх зі світом не попрощатися. Тим паче у монастир іде — там зайві гріхи ні до чого, і тих, що за вік його довгий блохами обсіли, вистачить з лихвою.

Тож усе облаштували за козацьким звичаєм, як здавна заведено. Музик найняли кращих із кращих, що вміли гарно душу роз’ятрити своїми смичками та бубнами; вози з горілкою та всіляким харчем скрипіли колесами по шляху вже добрих десять днів, — і впродовж усього цього часу гуляння не припинялося ні на мить. Андрій, убравшись у найрозкішнішу одіж, щедро сипав червінцями на всі боки (музик і харч, природно, також він найняв), танцював і співав пісень, пригощаючи кожного зустрічного, який лише виявляв бажання вшанувати старого козака…

Січові товариші, що його супроводжували, лише з розумінням кивали та підкручували вуса: «Знана справа! Така людина зі світом білим прощається! Скільки всього бачено-перебачено, скільки голів татарських та ляських порубано, скільки життів козацьких врятовано! Оце так життя було в козака!.. Оце так життя… було… Ну, воно й не дивно, що тепер вирішив у монастир податися. Як-не-як — характерник. Час і про Бога згадати на старості…»

— Тату, а як це — характерник?

— Це, синку, козак такий, що може різні чудасії виробляти. Захоче — вовком обернеться, захоче — очі людині відведе. Кажуть, вони в шинок приходять і так роблять, аби, не плативши, і горілки випити, і здачу ще від шинкаря отримати.

— А в тебе одне на умі! Тільки про випивку й думаєш, старий бовдуре! Ти, синку, не слухай його. Характерник — він у козаків насамперед замість лікаря. За що й пошана йому, і повага. Але, звичайно, в поході може різне творити. Бувало, заберуться козаки в татарську землю, а на них іде військо нехристів. То вони спішаться, коней до гурту зженуть, навкруг списи повтикають — от їдуть татари і бачать ліс. Так і проїжджають повз.

— Ну ти, Оксано, й спритна на вигадки. По-твоєму, у татар зовсім голів на плечах немає? А про поранених це ти слушно завважила…

— Тату, а чому он той дядько плаче?

— Та звідки ж мені знати?

— Це Гнат Голий, — мугика поряд сивовусий дідуган. Як і всі межигірські, він вийшов провести в останню путь козака (а заодно — пригоститися даровим продуктом та горілочкою). — Андрій Гната виходив, коли той, вважай, однією ногою в могилі стояв.

— А-а… — У натовпі зітхнули, дивлячись на дебелого козарлюгу, що їхав, прямий, як той стовп, зі скам’янілим обличчям, — і лише на щоках його проступали дві вологі ниточки-доріжки. Здалеку й не побачиш, якщо навмисне не приглядатися.