Володимир Дрозд: Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

Боги плачуть у небесах над нашими горестями земними. І падають сльози Божі на землю грішну дощами. А що сльози богів стають все гіркіші, бо гіркішає життя наше, то й засихає на грядках огудиння огірків після дощів літніх, а яблука, груші та вишні беруться плямами, наче коростою.

Про це кожен тепер знає. А хто не знає, хай приїде у моє Халеп'я і погляне, як жовкне, згортається, згоряє листя огірків після дощу благословенного. Бо сльози Божі — пекучі сльози. А якими ще слізьми можуть плакати боги, коли з дня в день, з ночі у ніч бачать, як страждає нерозумне творіння їхнє? Допомогти ж йому мало чим можуть. Коли я писав роман «Листя землі», твір наскрізь трагічний, бо трагічна епоха, зображена в ньому, я теж нерідко плакав над долею своїх героїв. Я ж бо теж був для них— творцем. І так само безсилий був змінити гірке життя їхнє на краще. І врешті-решт відчув: якщо не перерву хоч на якийсь час своєї роботи і далі писатиму том за томом про «наш прекрасний, неповторний час», ведучи героїв кривавими дорогами двадцятого віку, збожеволію од непроглядного людського горя. Збожеволіє і читач, якщо читач цього роману знайдеться.

Уявімо, що ми усі, ще — живі, уже давно в пеклі, варимося в казанах зі смолою, висимо на гаках, почеплені за ребра, смажимося на сковорідках, а час для нас — зупинився. Чи ж здатні будемо ми до каяття в гріхах наших земних? Ні, ми досить швидко звикнемо до мук пекельних, ще й добре-таки треновані пеклом земним. Живописання пекла, його естетизація помітні на давніх українських іконах, та і в усній народній творчості. Пекло для українця — все одно що кімната з кривими дзеркалами. У пеклі, правда, і плачуть, але більше — сміються. Мабуть, це засвідчує природний оптимізм нашого народу. І справді, історична доля українців так складалася, що потойбічне пекло майже ніколи не видавалося їм страшнішим од пекла на рідній землі. Я роздумував над цією світоглядною проблемою на початку сімдесятих років. І дійшов висновку у повісті «Замглай», що пекло має бути неодмінно оточене прозорою стіною, за якою — рай. Муки наші на тім світі будуть справді пекельні, якщо із сковорідок та казанів ми бачитимемо, як раює в раю наш кум, сват чи просто знайомий…

Але залишімо влаштування пекла самим пекельникам — чортам, дідькам, іншій нечисті, таке вже у них призначення, задля цього сотворені вони непогамованою уявою народною. І — повернімося до богів. Поки я працював над першим десятком книг роману «Листя землі», а це — п'ять років вкрай духовно напруженого і усамітненого життя, все частіше до мене, людини внутрішньо віруючої, навідувалася єретична думка. Ось вона: якщо Бог з небес бачить і відчуває страждання творінь своїх, не лише людини, а й усього живого, як довго здатен він усе це витримувати? Ми, люди, звісно, лише мурахи, лише порох біля ніг Його. Але хіба ми не вподобляємося до певної міри самому Богові — на звичайній овочевій грядці? Я, наприклад, полюбляю садити на городі і охоче люблю це щовесни. Але полоти на грядці — суща мука для мене. Бо тут уже од волі моєї залежить, якій рослинці рости й квітнути і якій — сохнути і гнити в розорі, на купі бур'яну. Вистачає мене на цю високу місію ненадовго. Усім єством своїм відчуваю я страждання, під сонцем пекучим, висмикнутої з корінням бадилини. І врешті-решт безоглядно тікаю з грядки, аби не примножувати світове зло. Те ж саме, коли я змушений косити в саду траву. Зойки і крики її шматують мою душу. Психологи кажуть: низький больовий поріг. А який же тоді больовий поріг у безкінечно доброго Бога?! Колись, ще у роки своєї служби в рядах доблесної Радянської Армії, у кінофотолабораторії ЧВВАУЛ (Чернігівське вище військове училище льотчиків), під звуки «Сотворіння світу» Гайдна намислював я вечорами трагікомічну трилогію про Бога. Я так і не написав трилогії, підтвердивши слушні думки класика, що писати про Бога — найтяжче. Але добре пам'ятаю, що трилогія мала завершитися сценою, в якій Бог-творець таки не витримує ролі судії над усім земним бедламом і зникає в неозорих просторах всесвіту, примостившись у земній космічній ракеті, адже відбувалося це на зорі космічної ери.

Втім, вільнодумство нині не в моді, і час підсумувати мої роздуми. А підсумок — ось він: не можуть боги лише плакати над бідуванням творінь своїх, множачи потопи на Землі.