Володимир Дрозд: Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

Одне слово, на п'ятому році божевільне виснажливої праці над «Листям землі», дописуючи останні сторінки, я мріяв про єдине: ось поставлю крапку, одредагую, віддам на чистий передрук друкарці, а сам ляжу на тахті, розкину руки і лежатиму, ні про що не думаючи, тиждень, другий, третій… Дружина, вже знаючи мене (другу чверть століття в одній супрязі тягнемо родинного воза), недовірливо посміхалася, коли я ділився своїми мріями про майбутню багатотижневу нірвану. І справді, подібне зі мною траплялося уже не один раз. У серпні сімдесят дев'ятого, дописавши документальний роман «Дорога до матері» (теж добрий шмат роботи!), я наступного дня узяв ковдру, якийсь пригодницький швидкопис і подався на Зелене озеро. Вперше за усі літа, відколи у Халеп'ї, я серед дня купався в озері, вигрівався на сонечку, почитував пригодницьку повістинку, був нормальною людиною. («Хто це, дурний, улітку пише! — повчав мене колега. — Не треба вдавати із себе генія. Будь нормальною людиною і влітку — відпочивай, скільки того життя?..») Односельці, приходячи на озеро, на гатку, як у нас кажуть, дивилися на мене з подивом (уперше бачили мене біля води) і співчутливо, наче у хворого, запитували: «Що це з вами, Григоровичу?» І я кожному вибачливо пояснював, що тільки-но дописав книгу і тепер маю повне право відпочити, як усі люди. Я витримав такого, пляжного, буття і таких розмов годин зо три. Відтак згорнув ковдру і похилитав на свою Яблуневу вулицю, до свого кабінету. Невдовзі я уже сидів за письмовим столом, над новим своїм романом «Спектакль». Можливо, я був би певніший у собі, якби не оця, справді-таки — графоманська, звичка до щоденної, щохвилинної праці. Генії — вони творять з надзвичайною легкістю, занотовуючи на папері те, що надиктовується їм вищими силами з небес; графомани ж, загвинтивши під сидінням стільця гайку, як полюбляв казати ще в Олишівці, районному містечку, бухгалтер редакції, працюють у поті чола і усього тіла…

І ось я — переписую, правлю, відшліфовую текст роману «Листя землі». Це хоч і тяжка, але уже звичайна літературна робота, вона не вимагає колишньої духовної напруги. Як і раніше, ми із моїм єдиним, принаймні в ці останні роки, чотириногим товаришем Доктором Жульєном щоранку бредемо по Витачівській дорозі в поля, але уже я не розмовляю з богами, уже небеса зачинилися для мене. Уже в душі моїй— порожнеча, і струни, які єднали мене з вічністю, поки працював над «Листям землі», обірвані. З небесами можна розмовляти, коли душа — наповнена, коли ти сам почуваєшся творцем, над яким єдине верховенство і влада — сам Господь. І лише тепер починаю я сповна розуміти, скільки життєвої енергії відбирало у мене моє щоденне писання. Я вже не один раз згадував слова нашого поета сімнадцятого століття Величковського про письменницьке ремесло: «Пишуть три пучки, а болить усе тіло…» Коли я підводився з-за письмового столу, після десятигодинної праці, мене вистачало на єдине— дійти до розкладайки під грушею. І ось енергія, яка впродовж п'яти років виливалася на папір рядками роману, зануртувала в мені. Яка прекрасна нагода для дослідників психології творчості вивести цілком наукову формулу! Для цього досить було б виміряти кількість витраченої мною енергії на власній садибі. За три-чотири тижні, доки я не писав, а лише правив написане, я зробив на ній більше, аніж за попередню п'ятирічку. Я посадив яблуневий сад (правда, взимку, поки я займався громадською діяльністю і працював над статтею «Чи бути завтра українській літературі», його геть з'їли зайці і козулі, але то вже — інша розмова…). Я посадив малину і смородину. Я розчистив схил над Жолудівкою. Разом із сусідою, у якого — бензинова пила, я звалював велетенські сухі берести, клени та груші в підніжжі Московської гори. Я рубав колуном такі крижасті колоди, на які досі боявся і глянути. Сусіда здивовано усміхався: «Ось які твореники творить з вами, Григоровичу, перебудова!..» Справді, творилося зі мною щось дивне: кров предків, споконвічних селян, зануртувала в мені, я ставав сільським господарем…

Боже, скільки путящого я міг би у житті своєму зробити, думав і думаю, якби не викладався увесь на той проклятущий папір! Мої колеги по літературі, які сьогодні стали політиками, заповзятливо, щойно я переступав поріг Спілки, утверджували мене у моїх сумнівах. «Напишете ви десять книг чи двадцять — яка різниця?» — цілком резонно запитував Дмитро Павличко. Павло Мов-чан підступав здалеку: «У тебе вдома є повне зібрання Діккенса і Тургенєва?»— «Є. Діккенс — у двадцяти томах, Тургенєв — у восьми», — згадував я, не розуміючи, до чого йдеться. «А ти їх часто перечитуєш?» — наносив удар по моїй літературоманії Павло Мовчан, народний депутат і активний громадський діяч.