Володимир Дрозд: Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

Час од часу боги ще й — сміються. Сміх богів — сміх крізь сльози, сміх — од співчуття до малості нашої і непомірних людських амбіцій…

Грім на небесах — сміх богів.

Відкриття це — не моє. Що грім — то сміх Божий, знала ще моя сусідка по вулиці Яблуневій, героїня моїх оповідок баба Феська, уже покійна, на жаль. Це баба Феська першою сказала, що вона — на прямому дроті з самим Богом (вплив, звичайно, телефонізації села). А я лише повторюю, як істинний графоман, що хоч Бог і один, але в кожної особистості — персональний зв'язок з ним, прямий провід, щось на зразок номенклатурної «вертушки». Колективних молінь прагне маса, а для особистості не потрібні посередники між нею і Богом. Баба Феська ніколи не ходила до церкви, хоч була глибоко віруюча людина. Вона розмовляла з Богом так просто і легко, наче Бог сидів на стрісі її хатини, звісивши босі ноги, та тільки й клопоту мав у цьому світі, що слухати бабу Феську.

Якщо це справді так, то Господь мав досить повне уявлення про непослідовність сотвореної ним людської натури. Річ у тім, що баба мала дві грядки: одну — у низині, над річечкою Жолудівкою, біля хати, іншу — над Витачівською дорогою, на горі Московській. Коли серед літа довго не випадали дощі, пересихала грядка на горі. Якщо ж кілька день підряд дощило, вода заливала грядку над Жолудівкою. Через те баба Феська трохи не кожного літнього дня мала досить гостру розмову з Богом: на Московській горі вона вимагала у Всевишнього — дощу, а в долині — сухих, теплих днів. Сторінки моїх робочих блокнотів минулих літ заповнені стенографічними звітами тих не вельми дипломатичних переговорів баби Феськи з вищими силами, її маленька, худорлява постать на узгірку, під німими небесами, з гнівним обличчям, повернутим, як сонях, до сонця, з піднятою правицею— досі перед моїми очима. Більшість бабиних монологів справді не відзначалися дипломатичною ввічливістю, у цьому вона виявилася своєрідною предтечею деяких наших депутатів у нинішній Верховній Раді. Правда, часом траплялося і таке, до чого у Верховній Раді ще не дійшло: баба сукала до неба дулі…

Пристрасні Фесьчині монологи завершувалися досить сміливим, як на застійні роки, висновком: «Нема, нема, чортова кров, совітської власті ні на землі, ні на небі!..» Лише через десятиліття кращі розуми дійшли до тої ж таки думки. Якось, улітку вісімдесятого, днів декілька підряд з неба безперестанно лило. Вода в переповненій Жолудівці зробилася біла, клекотіла, ревла. По нижньому городу баби Феськи плавали, оббиті дощами, рожеві човники макового цвіту. Ранок трапився погожий, але ближче до полудня з-за Дніпра знову посунула на Халеп'я темно-сиза туча. Феська стояла біля причілка своєї халупини і гукала в нуртуюче хмаровище: «Чи тобі, чортова кров, уже повилазило?! Чи ти, дурень старий, не бачиш, що у баби Феськи уже не грядка, а болото?! Куди ти ллєш, куди ллєш?!» У відповідь по низькому темно-сизому небу з краю в край покотився благодушний літній грім. Вислухала баба Феська те громихання і мовила тужно й докірливо, аж мені душа заболіла: «Господи, над ким ти смієшся? Над бідною, нещасною Феською смієшся?..» У тридцять третьому Феська вижила, бо ловила корзиною жаб у Жолудівці і їла. Чоловік її не міг примусити себе їсти жаб і помер з голоду. Був у Феськи синок, рочків п'ять йому тоді було. Феська якось втулила його на пароплав, який причалював до берега, але людей сільських не брав. Втулила, уже опухлого, в надії, що там, у Києві, добрі люди не дадуть йому пропасти. Але відтоді Феська нічого не чула про сина свого. І, коли б я не приїздив до Халеп'я, вона приходила на моє дворище і запитувала, зирячи крізь мене білими, виболеними очима: «А чи не стрічали ви там, у городі, синочка мого? Як йому-бо тамочки поживається?..» Хоч минуло вже од весни голодної п'ять десятків літ.

І засоромилися боги сміху свого небесного, і заплакали, і були сльози Божі буйні, як біб, і лили до самісінького вечора. Але востаннє лило того дня: випогодилося надовго, скоро почалися жнива, і дав Бог урожай зібрать.

А може, боги сміються із самих себе, сміються од власного безсилля хоч чимось зарадити горюванню людському?

Тож як не сміятися із самих себе нам, смертним?!

Пишу я повільно і важко. А ще ж — нахабна спроба у романі «Листя землі» наблизитися до літописної, біблійної прози, де кожне слово має бути — як стиглий горішок. До всього стоси друкованих і не друкованих, записаних мною на диктофон, надісланих людьми спогадів про сто чи не найтяжчих в історії нашого народу літ. Усе те треба було осмислити, духовно перетравити, самому знати хоч трішки більше, аніж герої твору, це — один із законів письменницької праці. Часом здавалося, що я не просто тунель копаю, а прорубуюся крізь непіддатливу гранітну скелю. Коли подібне роблять метробудівці, вони напевно знають, що крізь прорубаний ними тунель ходитимуть поїзди з людьми. У письменника ж такої певності нема і бути не може; якщо ж упевненість у власній геніальності, у потрібності твоєї праці для вдячного людства з'явилася, вважай, що ти уже ступив одною ногою на проторену стежку графомана…