Володимир Дрозд - Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

І справді, навіщо ми мережимо на папері оті рядки, витрачаючи стільки духовної, та й фізичної, енергії? Замолоду таких запитань я собі не ставив: мріяв про єдине — дожити до тої благословенної хвилини, коли побачу на прилавкові книгарні написану мною книгу… ТІ юначі ілюзії давно розвіялися. Тепер тверезо бачиш: твоя книга — лише листок у паперовому падолисті, що його подих історії котить по людському стовпиську. І все ж — пишеш. І — поки пишеш — майже віриш: є у всесвіті сила, яка водить твоїм пером. А як зветься та сила, не судилося тобі знати. Та й чи треба знати? Поки пишеш, переконуєш себе: ти — на «прямому дроті» із самим Богом, як та баба Феська. І — поки пишеш — знаєш: попри всі сумніви частина твоєї душі матеріалізується в слові, яким коротким у часі не було б життя того слова. І ще: твоя духовна енергія поповнює ноосферу, про яку писав Володимир Вернадський, а може — якісь інші духовні комори космосу, про які ми, земні смертні, ще й гадки не маємо…

Дозволю собі ще коротенький спогад про роки, коли я писав «Листя землі». Є коло Халеп'я, над Дніпром, гора Жомирівка. У часи дохристиянські на шпилі Жомирівки було поганське капище. Археологи про нього знають. Підтверджує існування капища на Жомирівці наприкінці минулого тисячоліття і славнозвісний Олесь Бердник, що, як відомо, не вперше зійшов на нашу землю, втілившись цього разу у бородатого велетня. Якось на пароплаві, що плив повз халеп'янські береги, я розповідав йому про давній язичеський храм на Жомирівці. «Я пам'ятаю, було, було капище…» — величаво і замислено кивнув Олесь Бердник. Як написав би істинний український романіст: стрічний дніпровський вітер несміло ворушив його довге, сиве волосся… Так ось, у часи християнізації Київської Русі капище було зруйноване фанатичними прибічниками нової віри (руйнування християнських храмів у тридцяті роки — не перший акт сумної трагікомедії на нашій землі; і старі боги мстяться…). А один із жертовних каменів скотився зі шпиля і — дивом дивним — зберігся. На ньому є ритуальні знаки. Нині камінь лежить у темному акаційному ярку на березі Зеленого озера. Одного осіннього ранку, коли бродив навколишніми перелісками, камінь владно покликав мене до себе. Звісно, не голосом. Але німий його поклик я чув майже реально: як мотузкою, потягло мене за очерети, в берег, гористою, ковзкою стежкою. Наблизившись, я в божевільній надії на чудо притулив обидві свої долоні до каменя: «Дай знак, що чуєш мене, відкрий хоч краєчок завіси перед таїною світу…» Але камінь був холодний і німий. Правда, Доктор Жульєн, що кожного ранку мужньо ганяв на полях довгоногих козуль і зайців, несподівано опустив хвоста і мовчки позадкував од каменя — на стежку. Таким зляканим я ще ніколи не бачив свого вірного тілохранителя і єдиного співрозмовника довгими осінніми вечорами у Халеп'ї. Сусіда пізніше виклав власну версію його переляку: у шелюзі, за каменем, чаївся дикий кабан. Можливо, і кабан, а можливо — і не було ніякого кабана…

Розчарований з німоти каменя, я обійшов довкола озера і зупинився на протилежному од каменя березі. Чуда не сталося, а поклик — лише плід моїх виснажених нервів. І раптом з улоговини повіяв над озером пружний вітер, полетіло з молодих дубів сухе листя, вклонився воді сивий очерет, збрижилася чорна шерсть на тілі Доктора Жульєна, і збрижилася од берега до берега вода в Зеленому озері, і хмари в осінньому, низькому небі заспішили, завирували. І був голос до мене: «Усе, що бачиш, що відчуваєш, — лише потік одної-єдиної сили, природи якої ти, людина, не здатна зрозуміти». Втім, не таке уже й надвідкриття, аби заради нього камінь мав кликати мене до себе…

І все це — і голоси, і божевільні думки, що сам Господь надиктовує тобі роман, і щоранкові на Витачівській дорозі та довколишніх пагорбах розмови, під здивованими поглядами Доктора Жульєна, з небесами, усе це — ДОПОКИ ТИ ПИШЕШ.

А дописав, поставив останню крапку — і ти тільки лушпиння, оболонка насінини, яка догниває в землі, біля молодого корінчика рослини, що вже проросла крізь скоринку землі і розтулила до сонця свої перші, ще такі ніжні листочки… І ось — звершилося!..

Заспокойся, підозрілий читачу, я не значу для вічності високими словами мить завершення мною десятої книги роману «Листя землі», я лише цитую. Або майже цитую, з пам'яті, бо немає під рукою часопису «Радуга» з нарисом-панегіриком, присвяченим моєму колезі Володимиру Яворівському. В одному з розділів нарису ішлося про завершення ним роману «Ланцюгова реакція» — гімну на честь мирного атома, запряженого мудрими ученими у воза чорнобильського реактора… Було це на початку вісімдесятих. Ми, майже безквартирні, а точніше — безкабінетні, декілька зим працювали в Ірпінському будинку творчості, очікуючи, поки завершиться будівництво письменницького «гуртожитку» по вулиці Чкалова. Ще не пробігла між нами чорна кішка політики, ще ми з Володимиром Олександровичем товаришували. Яворівський досить мужньо відстоював у «Вітчизні» мій багатостраждальний роман «Вовкулака», перейменований після чергового редагування у «Радянському письменнику» на «Самотнього вовка». Нова назва мала підтвердити ту офіційну думку, що в суспільстві розвинутого соціалізму хоч і трапляються «вовкулаки», але — поодинокі. Правда, сцени з вовчою тічкою, хоч і обчикрижені редакторською рукою, у тексті залишалися, заперечуючи тим самим нову назву. Але то вже для надто допитливого читача.