Володимир Дрозд - Жертва диявола

Губи в'яжуть звичний ланцюжок слів, благоговійно біліють на тлі сутани долоні чи, зведені догори, випромінюють віру, а молитва все віддаляється, лине до рожевих янгольських крил на стелі, ніби хмари солодкого фіміаму, і настає хвилина, коли вчений радник святої служби Юліус Мільх почувається наодинці з самим собою. Тепер слова його і рухи, навіть вираз обличчя живуть поза ним, самостійно, відчужено. Спершу Юліус подивовано стежить за ними, але дуже швидко це набридає, як набридли безконечні відправи в церкві богословської школи. Не вперше йому маскуватися словами.

«Але ж така молитва мертва, безкрила. Вона здатна сягнути хіба що стелі, а не бога, — завважує вчений радник і одразу ж виправдовує себе. — Якщо той, по кому панахида, помер єретиком, все одно з тимчасового вогню перейде у вогонь вічний, а якщо удостоївся святих дарів, то і без моєї молитви місце в раю йому забезпечене».

— О господи і пресвята діво Маріє!..

Зате Юліус бачить, як наливаються соком барвисті вітражі вікон, як линяють та худнуть вогники свічок, і небавом сонячний промінь, наче золочена королівська шпага, наскрізь протинає каплицю. А той, кого повели перед світанком на міський майдан, уже нічого не бачить і не чує, ставши пригорщею попелу, який розвіють по вітру чи кинуть у річку. Юліус пригадує змучене, висохле обличчя грішника — ще вчора вони з братом Роберто доповідали трибуналу інквізиції про єретичні положення, добуті з книг звинуваченого. Груди богослова повняться тихою, світлою радістю, він обіймає і пестить очима сонячний промінь. Воістину великий Григорій мав рацію: щастя вибраних у райських сельбищах не було б повним, якби щасливці не мали змоги кидати погляди за межі раю та радіти, споглядаючи страждання братів, що їх пожирає вічний вогонь. Він так глибоко не відчував і не радів життю, поки не удостоївся близько познайомитися з діяльністю святої служби.

Шкода, монастирський сад сьогодні знову смердітиме згарищем і паленим м'ясом. А може, вітер у бік міста? Яке блаженство походжати вогкуватими доріжками між покраплених росою виноградних лоз, вслухатись у мелодійний передзвін зозуль, дихати пахощами розмарину та лавру і плести мереживо витіюватих думок. Ось-ось скінчиться аутодафе, брат Роберто Граціано повернеться з майдану. Юліус приберіг для нього оригінальну сентенцію. Тут лише він, Граціано, здатен поцінувати його дотепний розум, усі інші збожеволіли од ненависті до єретиків. Хіба не варта пам'яті нащадків математична точність вирішення: «Якщо всі три релігії — Мойсея, Магомета і Христа — невірні, то всі люди помиляються; якщо одна істинна — помиляється більшість людей». Братові Роберто це буде до серця, він знову дивуватиметься розумові Юліуса, а це досить приємно, навіщо приховувати — усі ми грішні.

Правда, останнім часом їм дедалі рідше випадає бувати наодинці. Верховний інквізитор отець Франціско наблизив до себе брата Роберто, навіть келію одвів поруч власної. Братові Роберто всміхається червона шапка абата — отця Франціска шанують у святім Римі. Все — суєта людська. Його преподобіє полюбляє твердити, що відрізняє схизматика од правовірного з першого погляду. А в духовному сині своєму він так помиляється! Лише він, Юліус, досконало знає душу вченого радника святої служби Роберто Граціано.

Панахида за упокій душі спаленого єретика скінчилася, брати-домініканці поважно залишають каплицю, гасять свічки. Сонячний промінь плямить дерев'яні постаті пророків і золочені грати кафедри. Юліус затуляє очі долонею — він у молитовнім екстазі, і ніщо не завадить його розмові з богом. Брати розуміюче обминають його, сутани шелестять, ніби сухі губи. «Якщо всі троє — Мойсей, Магомет, Христос — були справжні пророки, посланці бога і кожен пророкував інше…» Каплиця спорожніла, в урочистій тиші за вікнами кує зозуля. Сонячний промінь бринить, ніби струна. Відтак за спиною народжуються поквапливі кроки, шерхотять мимо і стихають десь там, у глибині каплиці. Юліус розплющує очі — перед олтарем стоїть Роберто Граціано, ніби щойно з хреста знятий: обличчя — з-під каптура — болісно біле.

— Брате Роберто, — кличе Юліус Мільх. Йому ще ніколи не доводилось бачити Граціано таким. — Брате Роберто…

Роберто зі стогоном падає перед розп'яттям на коліна, ховає обличчя в долоні.

Здивований Юліус обережно виходить з каплиці.