Володимир Дрозд - Жертва диявола

Страх перед покаранням розвіюється. Юліус Мільх покірно віддає себе у власні руки — чіпкі руки вченого радника святої служби, звиклого до закарлюченої логіки судових інквізиційних процесів. Він, Юліус, боїться, що отець Франціско всіма засобами добиватиметься у брата Роберто імен спільників по думці, і Граціано в камері для допитів першим назве його. Це вірогідно лише за однієї умови: якщо розпочнеться процес проти вигаданого кубла єретиків у монастирі. Але отцю Франціско не дуже приємно буде так зганьбитися перед святим престолом, він не захоче, щоб на його славу всевидящого захисника християнської віри упала тінь. Отже, верховний інквізитор та вчений радник інквізиції до певного часу — спільники, і треба знайти привід не розпочинати процесу, а все звести до випадковості, спричиненої самим дияволом, згадка про якого так вчасно заясніла на думці…

Відтепер Юліус спокійний за власне життя, і вдячно молиться невидимим богам. Врешті, він Юліус Мільх, не так про себе дбає, як про брата Роберто. Граціано уникне вогнища, варто йому лише зізнатись у стосунках з дияволом і погодитися на церковну єпітимію. Як він умовляв брата Роберто не гарячкувати, не поспішати! Мислячих людей так мало на цім світі, чи розумно жертвувати хоч одним з них? Спасибі пресвятій діві Марії та її милостивому синові, спасибі заступникові нашому, святому Домінікові, що просвітили раба свого!..

Благословляється на світ — сіріє заґратоване вікно, присмерково, химерно проступають образи богів. У розіп'ятого Христа — поганська голова диявола. Диявол панібратськи підморгує братові Мільху, лиже багряним, кольору полум'я, язиком зміїсті губи і змовницьки трясе цапиною бородою…

Юліус одвертається.

Отець Франціско черпає кухлем звечора запасену послушниками воду і босоніж дріботить вогкою прохолодою стежки. Це він звелів розвести квітники попід вікнами святої служби, хоч багато хто дивувався з того, маючи на думці, що інквізиція мусить гнітити серця єретиків суворістю та неприступністю.

— Свята служба — острівок царства небесного на землі, — зауважував отець Франціско. — Царство ж небесне — не страшить, а пом'якшує грішні душі. Якщо ж єретик уперто опирається волі божій, то хай бачить, що він міняє на вічний вогонь та вічну муку.

Особливо ж щедрий сад інквізиції на червоні троянди. Їхні тонкі пахощі розбуджують у верховного інквізитора солодкі мрії про вічне блаженство в райських гаях, а дивна ніжність пелюсток зрідні янгольським крилам, що їхній святий трепет благословляє отця Франціско у хвилини розмов з богом. Років зо три тому він наклав на себе покуту: не поливати квітники і не милуватися трояндами, а весь час проводити в молитвах. Причиною була тяжка провина: якось на аутодафе, коли зводили на вогнище молоду єретичку, він замість радості, що католицька віра торжествує, відчув у глибині душі гріховну жалість. Правда, та слабкість виявилася хвилинною, і незабаром отець Франціско одмінив покуту. Тепер караючі вогнища здаються верховному інквізиторові червоними трояндами, які розквітають во славу єдиного бога і святої церкви, а червоні троянди на квітниках інквізиції — крихітними вогниками, що ними творець нагадує отцю Франціско про його тяжкі обов'язки перед Всевишнім та людьми. Коли інквізитор перебуває біля вогнищ, на яких конають уперті грішники, та ще серед розцяцькованих пурпуровими спалахами трояндових кущів, напливає на нього внутрішнє просвітління, і він плаче од радості, що сподобився не лише відчувати красу і мудрість творця, а й оберігати божий виноградник од лисиць — нечестивих єретиків.

Вода рум'яно іскріє в промінні молодого сонця, шелестить візерунчастим листям трояндовий кущ. Отець Франціско ховає руки за спину, щоб не поранити рукавом сутани молодого листя, і нахиляється над трояндовим кущем, пірнаючи в запаморочливі пахощі квіту, зелені та землі. Але марно, дивне злиття в душі земного й небесного, коли чути янгольський спів у кришталевих сферах, не приходить. Він розчаровано випростується і знову йде по воду, та вже не так енергійно і без ласкавого усміху на обличчі. Надто важкі думи тримають сьогодні душу в лабетах і не дають їй розкритися назустріч новому божому дню.

Отець Франціско лишає на ґанку кухля і поспішає до келії. Молиться лагідно, спокутливо. Він знає: важка рука господня — отже, любить господь свого вірного раба. Небо послало йому нове випробування. Єдиний, кого він мав біля себе, духовний паросток його, нині — лукаво мудруючий єретик. Він виконає свій обов'язок, покарає гординю, хоч би що подумали там, у Римі, хай лишень пресвята діва Марія не відмовить йому в силі і твердості, бо він тільки людина, тільки меч у непримиренній боротьбі Всевишнього з лукавим.