Володимир Дрозд - Жертва диявола

— То я піду, брате Юліусе, — каже Роберто Граціано, перериваючи його мову. — Хочу встигнути передати положення нотаріусові його преподобія, щоб отець Франціско зміг уранці ознайомитися. Прощайте, брате Юліусе… — Совість, добрість! — відчайно вигукує Мільх, косуючи на темну постать прокурора в глибині саду. — Добро ілюзійне, хвилинне, як морська піна, а зло — конкретне й довговічне. Вам здається, що ви жертвуєте собою трохи не в ім'я людства, а погляньте, скільки зла невдячно сієте навколо. Як засумує отець Франціско! «Єретика пригрів», — шептатимуться заздрісники. А неприємності, що впадуть на голову ваших рідних, ваших онуків і правнуків і, врешті, ваших знайомих… Свята служба нікому нічого не дарує. Логіка невмолима: ваша жертва в ім'я інших — чистісінької води себелюбство, спасіння власної душі за рахунок ближнього…

Роберто Граціано мовчки повертається, прошкує у напрямку монастирської канцелярії. І з кожним його кроком самотніше та моторошніше стає Юліусові. Він відчуває, що зараз поведеться погано і згодом зневажатиме себе, але вже нічого не може із собою вдіяти — страх дужчий од нього. Він дрібоче навздогінці Граціано, притримуючи обіруч сутану:

— Брате Роберто, я перепрошую… Можливо, й справді я був дещо необережний за колишніх наших розмов, знаєте, я полюбляю гостре слово, ви не згадуйте там, у святій службі…

То вже пізніше Юліусові ввижалася у погляді брата Роберта сумна зневага. Насправді ж його очі тієї хвилини світилися тільки прощенням і неземною ласкавістю.

Навіть ніч не приносить жаданого забуття. Юліус перебуває на грані сну і реальності, знемагаючи від лютих видінь-передчуттів. У небі мерехтить полум'я. Полум'я лиже тліючі ноги Юліуса, приланцюженого до стовпа, і він корчиться з немилосердного болю, каючись у своїх гріхах, у всіх своїх єресях, минулих та майбутніх. На його грудях витанцьовують маленькі дияволята, і мальоване полум'я ганебного ковпака пече чоло. Нарешті над ним змилостивлюються, приймають у лоно святої церкви і ведуть до тюремного підземелля, на довічне ув'язнення, на хліб та воду. Його приковують до вогких стін важкими ланцюгами, і повзуть дні і ночі, ночі і дні — з пекельною повільністю, ніби чорна, в'язка смола.

Юліус Мільх прокидається, згадує свої видіння — з жорстокою, невмолимою виразністю. Мурована стеля келії, над ним блимає синьо лампадка в кутку. І, почуваючись підсудним, в'яне під суворим оком отця Франціско, настрашено пригадує розмови з братом Роберто.

Він, Юліус, був такий необережний, такий довірливий! Гостре, дотепне слово — його слабість. Він у душі — актор, лицедій, а лицедіям потрібні глядачі, як панянкам люстро, щоб милуватися з власного відображення. Хіба не він іронізував, що служителів бога розвелося більше, ніж волопасів, і що блазненський одяг ченців приносить їм чималий прибуток? Хіба не він картав духівництво за розбещеність і моральну ницість? А потім патетично вигукував, що глибоко поважає людей, які за свої переконання, хоч би якими вони були, сміливо йдуть на вогнище і спокійно дивляться смерті в очі?

Вчувши єресь, отець Франціско не жартуватиме, він примусить брата Роберто заговорити. О, він це уміє! І тоді все стане явним. Від згадки про холодну вогкість тюремних кам'яниць у Юліуса Мільха мурахи біжать по спині. Закінчити на вогнищі чи у темниці так прекрасно розпочате життя! Який злий жарт долі! І не буде ані приємних роздумів над Арістотелем, що так звеличують душу, ані сонячних росяних ранків у саду, ані хмільної терпкості виноградного вина… Усе в міцнім молодім тілі Юліуса волає супроти безглуздої напасті. Він падає на коліна і повзе по холодній підлозі навстріч синім тіням діви Марії та її розіп'ятого сина. Молиться пристрасно, жагуче, як не молився ніколи, хіба що в дитинстві. Він просить богоматір змилостивитись і замовити за нього добре слово перед сином. Хай не губить його молодого життя, хай пробачить йому зухвалі богохульства й нерозумні єресі, він спокутує вину тривалим постом та молитвами. По золочених німбах богів мерехтять сині бганки і боги глибокодумно хмурять воскові чола. Потім лампадка змовницькі підморгує і гасне. Забобонна людина сприйняла б це як особливу немилість богів, але Юліус Мільх, учений радник святої служби, тільки шкодує, що олива скінчилась невчасно — звечора полінувався налити. Пітьма неждано заспокоює. Тепер він знає: од богів годі сподіватися на допомогу. Він лишається наодинці з долею і, як оточений звір, раптом знаходить у собі сміливість та силу для відчайдушного нападу. Мільх тверезо й хижо оцінює ситуацію. Хіба він марно стільки років вивчав схоластику, хіба забув він про казуїстику хитромудрого диявола — спокусника невинних людських душ? У глибині свідомості спалахує промінчик надії, розум шалено працює.