Володимир Арєнєв: Бісова душа, або Заклятий скарб

«Стрибне, — промайнуло в старостиній голові. — І нам кінець».

Сіроманець дійсно стрибнув — але вбік, і водночас із тим стрибком просто над вухом старости пролунав постріл, гучний і несподіваний. Постріл цей, здається, пішов у небо, але даремно не пропав: сільчаки немов прокинулись од остовпіння і похапалися за рушниці й вила.

— Нумо, хлопці!

— Он він побіг, клятий!

— Стріляй, куме, стріляй! Втече!

Вовкулак справді втікав, і жодна з куль не влучила в нього.

Жодна? Так, крім однієї, першої, — яку випустив зі своєї рушниці Гринько. Уже потім він пояснив, що на справжнього перевертня треба лити кулі срібні, бажано ще й освятити; тому він і пустив на те із запасів своїх, «на чорний день» відкладених, кілька срібних монет — а що робити, як треба для загальної справи?

Поранений вовкулак утікав берегом, лишаючи по собі чіткий слід: прим’яту траву та бризки крові. Двох вояків послали за собаками, аби певніше було, а решта подалася навперейми; згодом, уже з собаками, вийшли по сліду на шлях, що тягнувся від самого Києва на північ. Зволожений кров’ю пил недвозначно натякав: отуди! поспішайте!!

— Як гадаєш, куме, втече?

— Ха! Далеко не втече! Гринько свою справу знає!

Це ж підтвердив і нічний подорожній — він стояв край шляху і, здається, навіть чекав на мисливців. Привітався як належить, перепитав:

— Чи не на вовка полюєте?

— На вовкулака! — гукнули йому. — А ти що за один та звідки прямуєш? Може, ти і є той вовкулак, га? Ану перехрестись!

Посміхнувшись, незнайомець перехрестився. Потім вказав на шлях, де висихала, загуснувши, бісова кров:

— Ваш, бачу, поранений. А на мені ані подряпини…Бачив я вашого лихоманця, панове, бачив. Просто шляхом біг мов скажений; мене помітив, але тільки вбік відскочив — і далі помчав. Тепер, певно, зарічуся вночі мандрувати — після таких зустрічей…

— А чом зараз мандруєш і куди?

— До Києва, у мене двоюрідна сестра завтра заміж виходить. Он у скриньці несу подарунок.

— Ну, як наше село минатимеш, перекажи Остапу Ковальчукові, що все гаразд, ідемо по сліду. Не забудеш?

— Не забуду, панове.

…Побігли далі.

Незнайомець постояв, дивлячись, як вони щезають за поворотом, відтак повернувся і заглибився в хащі. Трохи згодом повернувся; руки його були зволожені, а на чоботах підсихали крапельки крові та кілька сірих шерстинок. За плечима похитувалася скринька з подарунком, а темний плащ тріпотів на вітрі зламаними крильми.

Наступного дня. Той самий шлях, але набагато ближче до Києва.

— Дядьку! Дя-я-ядьку! Подайте на хлібчика!.. Подорожній здригається, обертається — і замурзане хлопча несподівано завмирає пташкою, що вгледіла змію. Бо ніколи ще не бачило у людей такого погляду. Різне випадало бачити Миколці за своє коротке життя: шляхом, що розрізає їхнє село навпіл, часто люди ходять — то до Києва чи до підкиївських монастирів, то назад. І очі в них різні бувають: злі, добрі, втомлені, порожні. Але — не такі! Так, здається, дивився б сам Боженько, намалюй його талановитий до божевілля іконописець.

Подорожній розглядає Миколку, стомлено стинає плечима — і ворушиться зламаними крилами плащ за його спиною. Цей жест чомусь обнадіює хлопчика, і він за звичкою продовжує тонесенько, жалісно скиглити:

— Дядьку! Дя-ядь! Подайте…

І очима вказує на скриньку за спиною у перехожого, мовляв, і так видно, що грошенята у вас водяться. Чого ж, справді? На богоугодне діло… У нас он мамцю хвороба забрала того літа, хазяйство на одній бабусі тримається, а батька ми з колиски не бачили, козаком, кажуть, був.

А ви ж, дядьку, знаєте, які нині часи.

То й дали б на хлібчика, їй-богу, замість стовбичити стовпом соляним, про якого нам старий Григорій любить вечорами повідати, — про того, що був спершу людиною, а потім завинив перед Господом і став стовпом.

Дайте, дядьку!

— А що, малий, чи далеко до Межигірки? Еге, оце інша справа! Якщо розпитує, значить…

— Та ні, не дуже. Майже поруч. Он як дзвони битимуть, то навіть почуєте. — А сам очима так і косує на скриньку, що замість торби хитро прив’язана ременями до дядькової спини! Знатна скринька, у таких лише коштовності й переносити, туди навіть каптан, був би він новенький і золотом розшитий, покласти — святотатство. Та й безглуздо, бо ж, окрім розшитого золотом каптана, туди нічого й не влізе. Скринька — розміром із кицьку Мурку сусідську, коли вона от-от кошенят привести має.

…І — жива! Тобто, здається, що жива, — боки у скриньки виблискують, наче в бабки барвистої. Тільки крила та лапи хтось цій бабці повідривав.