Володимир Арєнєв: Бісова душа, або Заклятий скарб

— Ой, гарно! — сказав, затягнувшись. — А то ці лікарі, щоб їм!..

Перехопивши спохмурнілий Ярчуків погляд, Степан похитав головою:

— То я так, вирвалося. Певна річ, вони люди добрі, нема за що їх лаяти. Та ж сам бачиш, мені вже не жити. От і дозволили б наостанок душу відвести… — Він зайшовся кашлем і довго стукав себе у груди кулаком, кривлячись від болю й осатаніло закусивши люльку. — Отакої! — кинув відчайдушно. — …як воно буває…

Відхекавшись, запитав:

— А що, це тебе проводжали?

— Мене.

— І що там, на волі?

— Життя, — коротко відповів Андрій.

Розмова не клеїлася, та й не хотілося Ярчукові зараз розмовляти. Степан відчув це, подякував за тютюнець і запрошував заходити, «якщо раптом чого треба буде».

На тому й розсталися; Андрій повернувся до себе в кімнату, сяк-так розклав речі, одіж заховав у скриню, що стояла біля ліжка, а шаблю поклав зверху, на кришку. Ліг, стулив повіки — і наче в безодню чорну провалився. Крізь сон, щоправда, інколи чулося шалене бухикання Коржа, але потім урвалося й воно.

І лише вночі Степан, певно, викуривши весь тютюнець, прийшов за новою порцією. Втім, цього разу стукав він у двері — й набагато стриманіше, наче здогадався, що Ярчука дратує його надмірне панібратство.

— Заходь, — кинув Андрій, запалюючи свічку.

А коли звів очі, побачив, що у гості до нього навідався аж ніяк не Корж. На порозі стояв колишній споглядальник з натовпу — саме той, що не їв, не пив, не веселився, лише спостерігав.

— Гарно станцював, — сказав гість, причиняючи двері. — І пожив гарно. А тепер…

Свічка вже майже догоріла, але Андрій найменше переймався зараз тим, що їм бракуватиме світла. Ніч видалася місячна, через вікно в кімнатку пробивалися бліді промені «чаклунського сонечка», тож свічку можна було й не запалювати. Ярчук змалечку вночі бачив добре, та й гість його, певно, не почувався ніяково у напівтемряві.

Не роздивлятися Андрія він прийшов, цей гість. За боргом явився.

— …Ось тоді я про тебе й згадав. «Кому ще, як не йому, під силу з цим впоратися», — подумав я.

Гість підводить голову і з легкою посмішкою чекає, поки Андрій перепитає.

«І не чекай, мовчатиму! Сам усе розповіси, якщо вже заявився».

— Є у мене потреба одна. Ось, бачиш, яка скринька гарна. — Він киває туди, де на скрині великій, з Андрієвими речами, стоїть маленька, гостем сюди принесена. Стоїть, виблискує коштовними боками, до розмови прислухається.

— Так от, хочу, аби ти заховав її. Зарив у землю, закляв, як ти це вмієш робити, та й навік забув про те місце…Утім, можеш не забувати — то вже на твій розсуд.

— Не боїшся, що повернуся й відкопаю?

— Вистачить твого слова. А ти мені вже дав його — тоді, сім років тому. Тож не боюся.

І здається Ярчукові: крізь щілини у дверях просочується у кімнатку час — вповзає оманливо незграбною, повільною потворою і зирить з усіх кутків.

Здригається вогник свічки: холодно! Відсмикує від вікна гілля стара яблуня: холодно!

Мерзлякувато стенає плечима Андрій: холодно! Ой, холодно!..

«…тоді, сім років тому».

— …холодно! Ой, матінко, як же ж холодно! Хол-л-лодно…

Ярчук витер піт з лоба й у відчаї закусив вуса. За вікнами п’яно й тужливо вила завірюха. І відгукувалися на цей стогін два жіночих голоси, старий і молодий… утім, ні, уже два старих. Горе інколи за годину робить таке, на що зазвичай потрібні роки.

Молодий козак, що у лихоманці скорчився на ліжку перед Ярчуком, стогнав, хапаючи ротом повітря. Сторонньому він видався б рибою, викинутою на кригу, — та не було в кімнаті сторонніх. Були ж тут троє: поранений козак, спітнілий (топили сильно, навмисне для хворого) Ярчук і Кістлява.

«А може, — втомлено подумав Андрій, — дві Кістляві».

Йому поранений теж нагадував рибу — яка зірвалася з гачка і йде на дно. Андрій ловив її, кляту, з останніх сил простягав до неї долоні, слова й душу свою характерницьку, — та розумів: дарма.

Іншим разом він би відступився, побажав нещасному «Царства небесного» і розвів би руками: ну не вдалося, що ж, буває всяке. Іншим разом… Але сьогодні він не міг дозволити Кістлявій розгулятися. Так уже сталося…

Власне, як так сталося, що вони з усього села вибрали саме цю хату, Ярчук не розумів досі. Були скраю дві хати, нічим не гірші за цю — але ж козаки пройшли повз них! Певно, далася взнаки гарячка бою. Точніше, той лихоманковий стан, коли нарешті (дякувати Господу, надто пізно, аби перелякатися й загинути!) приходить усвідомлення, що ти був на волосинку від смерті.