Володимир Арєнєв: Бісова душа, або Заклятий скарб

Смерть прийшла, як завжди, з-за річки. Зима нині видалася щедра, з глибоким снігом і майже без ожеледиці. «Татарська зима». Саме в такі орда приїздила за ясиром: по-перше, тому що переправлятися через вкриті кригою річки було набагато легше, по-друге, тому що селяни переховувалися по хуторах та селах і менш за все чекали нападу, а навіть якби й чекали — чи могли дізнатися точно, звідки прийде біда? На кордонах, звичайно, стояли козацькі застави, але в татар була своя тактика. За дві-чотири милі від кордону, за яким закінчувалися їхні володіння, орда розділялася на три частини: приблизно третина від загальної кількості утворювала «крила» обабіч «ядра», — і так вони сунули на українські землі. Їхали без відпочинку добу, а то й довше, зупиняючись, лише щоб нагодувати коней; отак, забравшись углиб православних земель, вони раптово повертали назад, знову розділившись: «ядро» поступово відступало, а «крила» вирушали грабувати найближчі села. Захопивши здобич, вони поверталися до «ядра», де їх змінювали нові воїни, з тих, хто відпочив; таким чином вони швидко набирали ясир (себто невільників) та й іншої здобичі чимало.

Козаків, які в’їжджали в розорене село, зустрічало лише мертве попелище та кілька свиней, що спромоглися втекти від татар (їх не брали, вважали «нечистими», а тому зганяли в один якийсь хлів і спалювали).

Якщо ж козаки наздоганяли орду, то зазвичай татари вислизали з оточення, не приймаючи бою. Крукам, які незмінно супроводжували військо, вони, певно, здавалися розсипаним горохом: стрімголов, розділившись на дрібні загони, розбігалися хто куди. Піймати їх, як правило, було неможливо.

…Цього разу — наздогнали; звичайно, не всіх, лише один із загонів, — але наздогнали! Коли бій, закипівши червонястим снігом і передсмертними зойками, відгорів, виявилося, що убито чотирьох козаків і шістьох поранено. Втім, рани п’ятьох були не такими вже небезпечними, а от молодий Гнат Голий, який лише місяць як приєднався до січового товариства, постраждав серйозно. Один із татар розрубав йому ліву гомілку і, здається, зачепив легені. У степу точно визначити, наскільки важко поранено хлопця, Андрій не міг. Та й у будь-якому разі лікувати Гната слід було в теплій хаті, а не на морозі.

Нашвидкуруч спорудивши ноші для пораненого, козаки вирушили до села, яке тільки-но врятували від знищення. І от там, оминувши дві крайні хати, зайшли до третьої…

— Холодно! — шепоче поранений на смерть козак. — Ой, матінко, як же ж холодно, матінко!..

Ярчук гірко всміхається: якби ти знав, синку, що мати твоя, разом із сестрою твоєю, в сусідній кімнаті зараз сидять! Якби знав!..

Добре, що не знаєш.

Вистачить і того, що помреш ти в них на руках, укоротивши їм життя — кожній років на десять.

У Гната дійсно поранені легені. Тож Кістлява от-от має заявитися. Якщо, звичайно…

Ярчук озирнувся на щільно причинені двері: він наказав своїм товаришам, аби ні в якому разі нікого, навіть матір із сестрою, сюди не пускали — поки сам не покличе.

Що ж, ніхто не заважатиме!

«Я витягну тебе, синку! Чи принаймні — спробую».

Гнат лежав на підлозі, біля печі, на ліжку з ковдр. Ярчук примостився поряд, поклав йому долоні на лоба та груди, підстелив собі під бік згорнену свитку, аби зручніше було. Заплющив очі, видихнув…

Тут теж падав сніг — тільки чорний. І небо світилося фіолетовим, і зорі на ньому проступали хворобливою висипкою. Такою бачив Ярчук-характерник Рівнину передсмертя. Він знав, що напевно в неї — тисяча ликів, для кожного свій. Але яка, Боже ж мій, різниця?…

Шлях тягнувся за небосхил. На шляху стояли двоє: Андрій і Гнат. Гнат — далеко попереду, майже біля самісінького небокраю. Андрій пішов навздогін, відчуваючи, що рухатися з кожним кроком стає дедалі важче. Наче хтось, хто сидів у ньому, пручався.

Або ж намагався видертися назовні.

Та все ж незабаром Ярчук наблизився до Гната настільки, що міг бачити: той не просто чекає на нього — Гнат бореться із чимось, що вже проступає крізь туманні контури його тіла.

І це щось явно перемагає.

«Кістлява», — збагнув Андрій.

Як і Рівнину передсмертя, саму смерть Ярчук уявляв по-своєму, розуміючи, що насправді вона зовсім не така: і виглядає інакше, і здібності в неї інші. Однак за його уявленнями смерть (чи, як він її називав, Кістлява) жила в кожній людині, міцно з’єднана з душею свого власника і майбутнього раба. Тож виходило, що кожна людина носить у собі власну смерть — і коли настає час, Кістлява просто відокремлюється від душі. І йде. А душа, не прив’язана більше до тіла, також іде — цим ось шляхом, за небокрай.