Володимир Білінський: Країна Моксель, або Московія. Книга 2

Книга друга

Київ

Видавництво імені Олени Теліги

2009

Обкладинку книжки скомпоновано

на основі картини І. Глазунова "Іван Грозний"

Після виходу першої книги двотомника до автора роману-дослідження звернулося багато читачів із проханням виокремити і прояснити поняття народу та країни Моксель. Зважаючи на це, другий том книги автор повністю присвятив цьому важливому питанню. Позаяк і сам збирався про те писати.

Продовжуючи розпочату в першій книзі тему про народ і країну Моксель, ми часто повертатимемося до перших часів появи цього народу, його історичних коренів. Постараємося бодай почасти заповнити прогалину, яку свідомо залишила, покривши її вигадками і облудою, російська історична наука. Надзвичайно великий парадокс підкинула нам шовіністична влада Російської імперії: мовляв, московити, яких пізніше возвеличили у великоросів, — цілком слов'янський етнос. І не просто слов’янський, а вищий за інтелектом та давністю історичних коренів. Облуда найвищої проби! Усе виконано в істинно романовському (катерининському) дусі, "доведено" найкращими російськими дореволюційними істориками.

Ось якою їхня концепція є насправді, якщо висловити її стисло: "Великій державі — велике минуле, великим правителям — великих попередників». Тому коли слов’янський етнос на початку XVIII століття виявився без великих "державних продовжувачів", то й був, ясна річ, "остаточно поцуплений" володарями "змужнілої" країни Моксель, як "те, що лежало без нагляду", "не мало власника". Династії Романових, яка почалася зі служника-мерянина Кобили, знадобилося велике слов'янське минуле Київської держави. І теорія про слов’янське походження Московії була "історично обґрунтована".

Але парадокс полягає в тому, що на території "споконвічної російської землі" — сучасних Московської, Володимирської, Ярославської, Івановської, Костромської, Тверської, Рязанської областей — здавна проживали фінські племена: меря, мурома, мещера, весь і т, д. Тобто Московське князівство виникло й розвинулося на базі фінського етносу.

Ще в VI столітті цю істину засвідчив готський історик Йордан, про що нагадує Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), Я не цитуватиму тут підтвердження, бо вже виклав їх у першому томі книги.

Найдавніші київські літописи нагадують, що саме ці племена проживали на землі майбутньої Московії також у IX—XII століттях. Великий мандрівник Вільгельм де Рубрук, побувавши у ставці хана Сартака І253 року, підтвердив цю думку, вказавши, що на північ від сучасного міста Липецька, між Доном і Волгою, проживали тільки "два роди людей, а саме: Моксель... і Мердиніс".

Сучасник Катерини II історик Іван Болтін, який бурхливо сприймав будь-який замах на "велич російської історії", необережно бовкнув, що меряни проживали на своїй історичній землі аж до навали татар хана Батия на країну Моксель, або так звану ростовсько-суздальську землю, а мурома "вся перетворилася на росіян". Мовляв, ось так—взяла та й перетворилася". Геть уся!

Але що цікаво: навіть у часи, коли "підводилася основна історична база" під слов’янське походження Московії, археолог граф Олексій Сергійович Уваров, провівши розкопки 7729 курганів у колишніх Московській, Володимирській, Ярославській, Костромській, Рязанській губерніях, установив, що ті кургани належали виключно мерянському (фінському) етносу VIII—XII століть. Були розриті кургани цього ж етносу наступних віків, аж до XVI століття. Граф О. С. Уваров, підсумувавши матеріал досліджень, у 1872 році видав книгу "Меряни та їхній побут за курганними розкопками". Широкоформатна книга має 215 сторінок, на 82 із яких містяться таблиці археологічних знахідок у курганах.

Я не розповідатиму про тисячі знайдених кістяків мерян.

Слов’янського духу на землі Московії у ті віки "не чути". Але про те поговоримо окремо.

Вище ми згадували про романовську концепцію російської історії. Паралельно з головними постулатами тієї концепції існували допоміжні: про "богообраний народ", "російський патріотизм", "російський національний характер", "широту російську душу" та інші. Читачі мають знати: всі оті постулати необхідно було не тільки вигадати, а й дуже довго, завзято й примусово насаджувати. І деспотична імперська влада не лише насаджувала подібні "сказання", а й заохочувала до плагіату та вимислів національну еліту, власну науку та літературу. Адже недарма Андрій Тимофійович Болотов у своїй книзі "Життя і пригоди Андрія Болотова, описані ним самим для своїх нащадків" зауважив: "Імовірно про Катерину (імператрицю. — В. Б. ) можна сказати, що саме вона започаткувала жанр псевдомемуарів". Ці слова, мовлені 200 років тому, спонукають до роздумів.