Володимир Білінський
Москва Ординська
(ХIIІ—XVI століття)
Історичне дослідження
Київ
Видавництво імені Олени Теліги
2011
«В лето 6706(1198)
Князь Ширинский Бахмет Усейнов
сын пришел из большие Орды
в Мещеру, и Мещеру воевал,
и засел ее, и в Мещере родился у него
сын Беклемиш. И крестился Беклемиш,
а во крещении имя ему Князь Михаиле,
и в Андрееве городке поставил
храм Преображения
Господа нашего Иисуса Христа,
и с собою крестил многих людей».
Закінчивши працювати над тритомною книгою «Країна Моксель, або Московія», я не збирався повертатись до російської тематики. Якщо сказати чесно, мені набридло розгрібати цілеспрямовану московську брехню. Бо назвати всі оті вимисли історичною наукою неможливо.
Треба визнати: залишалось дуже багато неопрацьованого матеріалу. Він був настільки відкритий і доступний, що мене вражало, як історики свідомо оминали його.
Якось, працюючи в Парламентській бібліотеці, випадково натрапив на працю професора В. Лебедева «Загадочный город Мохши», видану 1958 року в місті Пенза. У ній російський історик відкритим текстом написав, що довгі роки столиця Золотої Орди була у Мохші (Наровчаті) — колисці «исконно русской земли».
Досить-таки відомий український історик, якому особисто віддав до рук ту книгу, згодом повідомив мене, що не знайшов у ній нічого цікавого. На моє зауваження щодо столиці Золотої Орди в Наровчаті відповів, що не звернув на те уваги. Випадково.
Цілком зрозуміло, що такі історики не напишуть достовірної історії незалежної України.
Не напише українську історію і представник нацменів, який очолював Міністерство освіти України, бо не знає нашої історії і не хоче знати.
Беручись до написання книги «Країна Моксель, або Московія», я усвідомлював, яку титанічну працю доведеться звершити. Ще в ті далекі 80-ті роки минулого століття розумів необхідність подачі матеріалу поступово — від простого до складного. Не можна було звалити на голову заангажованої московською історичною брехнею людини безмежну кількість достовірного матеріалу. А на так званій російській історичній науці виховане не одне покоління українців. Я вже не кажу про московитів.
Тому в книзі «Країна Моксель, або Московія» подано досліджений матеріал виважено, щоби читачі, аналізуючи факти, могли зробити висновки з прочитаного. Та головне, дотримано канву подачі матеріалу російської історичної науки: у тій послідовності і з тими дійовими особами, які нам нав’язала московська держава.
Аналізуючи лише правдиві факти, виходили висновки, що повністю руйнували російські історичні вигадки. Бо коли московити кажуть, що, приєднавши остаточно Новгороду 1570 році, вони стали спадкоємцями новгородської історії, культури, ремесел тощо, то ми їм нагадуємо, що за 3—4 роки до походу Івана IV (Грозного) на це місто там лютувала чума, від якої загинуло більше половини населення. Тож, винищивши ще 60 тисяч люду і зруйнувавши весь Новгород — підприємства, церкви, торгові споруди, будівлі, московити приєднали до себе лише землі, територію.
Вовк, з’ївши вівцю, не успадковує її генів або звичок.
Між іншим, Новгород винищували двічі: у 1471 і 1570 роках — дід і онук — Іван III та Іван IV. Іван III добивав місто після чуми, коли загинуло 250 тисяч людей, у тому числі 48 тисяч у самому Новгороді. Так була повністю знищена новгородська культура, новгородські ремесла, новгородський вічевий дух свободи.
1581 року, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув місто, бо воно лежало в руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді мешкало тільки 850 людей.
Жорстока гола правда.
Такі факти можна знайти на кожній сторінці так званої російської історичної науки.
Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України). Вони вчинили це так відверто та нахабно, що те діяння видно неозброєним оком. Однак російська «еліта» послуговується і сьогодні тим украденим надбанням.
Ось тому до історичного матеріалу першого тому книги додана четверта частина: «Епілог. Сучасні спадкоємці Золотої Орди». Цим матеріалом хотілося показати спадковість помислів і вчинків «російських державників»: від далеких Петра І, М. В. Ломоносова, Г. Ф. Міллера, М. М. Карамзіна до сучасних В. В. Жириновського, Ю. М. Лужкова, О. І. Солженіцина, І. М. Глазунова та інших.
Читать дальше