народ Український: Українські казки

Якось узимку ходить баран містечком і збирає сіно, що порозтрушувалося з возів. На ґанку лежить цап і гріється на сонці. Цап побачив барана, та й давай глузувати, сміятися з нього:

— Гей ти, опудало-мужичище! Убрався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сурдуті.

— Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало, — каже баран.

— А дивись, баране, який я гарний в сурдуті та як мені легко танцювати, — каже цап та скік із місця. Зіп'явся на задні ноги, передні задер вгору та мах на один бік головою. Круть на другий бік рогами. Верть хвостиком. Зігнув шию дугою, ще й борідкою потряс.

Баран витріщив очі на цапа й каже:

— Постривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, кому з нас краще.

Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за лісу виглянув страшний мороз із очима. Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрілив. У лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Баранові байдуже: тепло йому в кожусі.

Як скрутить мороз цапа, — цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив.

— Гей ти, лапище-мужичище! — кричить цап барану. — Скидай швидше кожуха, хай я трохи погріюсь!

— Чи то можна, щоб такий пан та вбрався в простий кожух? — каже баран.

Тоді цап заходився просити барана:

— Ой, братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!

— Та йди вже, чваньку, грійся, — каже баран. — Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, а того, що свити не має. Та це, бач, не вперше, коли сурдут коло кожуха боки гріє.

Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина — статечного й робітного хлопця, та й сам не сидів склавши руки. Але бідність не могли вони подужати і тому жили у скруті.

— Агов, батьку, досить із мене!.. Піду я у світ, і будете видіти, що знайду ліпшу долю.

І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж за поле. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:

— Та чи побачу ще тебе? Гай-гай!

Як вимовив це слово, з'явився коло нього якийсь чоловік. Чорний-чорнезний і страшно паскудний! Каже:

— Я тут!

— А ми не кликали тебе, — відповідає батько.

— Я не глухий, чув, як ти крикнув: «Гайгай!»

— То я зі своїм сином прощався: «Гай-гай, — кажу, — чи побачу я ще тебе, сину, за свого життя?»

— Ну, — каже чорний чоловік, — щоб ти знав: я головний серед усіх нечистих, і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив це слово, я подумав, що ти мене кличеш.

І Гайгай уже намірився було йти геть. А потім щось собі надумав, повернувся і спитав чолов'ягу:

— А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?

— Іде у світ на заробітки, бо вдома така скрута, що не можемо дати собі ради.

— А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.

Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець слівце докинув:

— Я, батьку беруся!

Гайгай поплескав його по плечу:

— Такого легеня мені й треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші.

І дав батькові мішок золота.

Чорний-чорнезний чоловік із хлопцем миттю щез. А батько, геть зажурений, вернувся додому. Проте чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!

А що сталося з сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу, до пишної кімнати, й наказує:

— Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти, їсти й пити, чого душа забажає. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи згоден?

— Згоден.

Гайгай замкнув двері, й хлопець лишився в кімнаті один.