Микола Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

Історію люди, як правило, не люблять і не знають, бо її уроки та наслідки, насамперед трагічні, мають властивість повторюватися. Зрозуміло, що це не завжди подобається новим політикам і представникам влади. Зрештою, уроки війн і революцій першої половини ХХ ст. мають засвоїти не лише лідери Української революції гідності 2013–2014 рр., але і її опоненти та супротивники, якщо вони хочуть жити в демократичній незалежній Україні, в сім’ї вільних європейських країн.

Утім, сучасні суспільно-політичні проблеми України неможливо вирішити лише економічними реформами, є потреба також з’ясувати причини і засоби функціонування колективної та історичної пам’яті в окремих регіонах держави, вплив на їх формування зовнішньополітичних чинників, насамперед країн-сусідів – Росії, Польщі, Румунії, Угорщини та ін. На жаль, наша колективна пам’ять є дуже травматичною: влада і політики тривалий час відзначали, як правило, не перемоги, а поразки від агресорів і тим самим толерували міфи сусідів про українця як молодшого брата, якому завжди бракувало державного досвіду й етнокультурної досконалості. Майдан 2013–2014 років та військово-політичні протистояння з російськими сепаратистами на Донбасі засвідчили бажання більшості громадян усіх регіонів держави жити в єдиній державі, боронити соборність українських земель, шанувати етнокультурні та історичні традиції Галичини, Закарпаття, Буковини, Наддніпрянщини, Донбасу, Криму. На жаль, радянський спадок та інформаційні експансії ворогів сприяли історичному безпам’ятству кількох поколінь співвітчизників.

Окрім того, треба пишатися тим, що ми маємо тисячолітню традицію української національної державності. Ідея соборності теж має тисячолітню традицію. На світанку національної історії вирішальну роль для територіальної й духовної єдності наших предків русинів відіграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вірні християнству землі об’єднали в Київську Русь. Відтак виникла Київська церква як гілка Вселенської церкви. Традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. Один з її трьох королів – Данило під час коронації короною, надісланою 1247 р. папою Інокентієм IV, підкреслив, що прагне єдності всіх християн, поєднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступні століття живе тіло народу було розчленоване: західні землі опинилися під владою Литви, а згодом Польщі; Буковина і Придунайські землі потрапили до Молдовського князівства, а потім Польщі, Угорщини, Туреччини. Ще раніше, в XI ст., Закарпаття відірвала Угорщина. На жаль, у цьому регіоні залишилися сили, які прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон історичної Угорщини. Видається, що величний пам’ятник угорцям на Верецькому перевалі, неподалік могил карпатських січовиків 1939 р., як, зрештою, російській імператриці в центрі Одеси, Леніну в містах Сходу і Півдня України служать десоборизації історичної свідомості, розтлінню національної/колективної пам’яті мільйонів українців нашої держави.

Українська козацька держава XVII ст., на жаль, теж так і не зуміла включити Галичину і Західну Волинь, але її створення стало справою не лише Б. Хмельницького, а і представників усіх країв. 1659 року Українська держава втрачає права на самостійні зносини із зарубіжними партнерами, згодом у залежність від Росії потрапляє торгівля, відтак фінанси, аж поки у 1764 р. автономію України було ліквідовано повністю. Це фактично стало початком повної ліквідації української державності. Вже у 1775 р. сумнозвісна Катерина II знищила Запорізьку Січ, чим позбавила українців власного війська, а на початку вісімдесятих років на Україні вводився інститут намісництва, – вона ділилася на губернії, що фактично означало включення Української держави до загальноімперської системи.

Що ж до Галичини і Буковини, то вони з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. І це справді суспільний феномен, що наш пошматований століттями народ зберіг єдність мови й усупереч чужинцям залишився одним народом, етнокультурним тілом.

У XIX ст. ідея державності й соборності була обґрунтована в творчості діячів національного відродження – Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка, публікації яких були добре знані українцям по обидва береги Збруча [1]. Вперше вільнолюбні Шевченківські поезії прилюдно декламовано у Львові на літературно-музичних вечорах товариства «Руська бесіда» у 1862–1863 рр. у недавно зведеному Народному домі. Тоді ж започатковано традицію Шевченківських поминальних богослужінь. Незважаючи на конфесійні поділи, місцеві греко-католики брали участь у православних богослужіннях на честь Кобзаря, твори якого давали романтичне бачення звитяг українського козацтва та пропагували ідею незалежності України [2].