Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Якось сумно стало… — озвався Миколка Маковій, меланхолійно перемикаючи пультом канали телевізора у марних спробах знайти щось цікаве. Нічого такого не знаходилося. Зрештою, він зупинив свій вибір на вечірньому випуску новин, відкинув пульт і сердито підпер голову рукою. Діана Бондаренко відірвалася від свого шиття і пильно глянула на друга. Той увесь день ходив якийсь похмурий, неначе сам не свій, а на запитання про причину лише непевно пересмикував плечима. Аж ось сталося диво — заговорив.

— Ти про що? — спитала вона. — Розповідай, що саме тебе смутить?

— Та все, Ді. Тобто — нічого. Жодних цікавих подій не відбувається, розумієш? Наче й канікули настали… А чим займатися?

— Зухвале пограбування в Миргороді! — виголосив телевізійний диктор, перш ніж Діана встигла придумати якусь відповідь. — Серед білого дня троє невідомих, озброєних до зубів, здійснили напад на інкасаторську машину. Обійшлося без жертв, але грабіжники встигли викрасти більшу частину грошей, що їх перевозили до банку із одного універмагу. Сума втраченого становить близько ста тисяч гривень. Ведеться слідство…

— От бачиш? — Миколка тицьнув пальцем у бік екрану. — Он де справжні пристрасті вирують, і навіть слідство вже ведеться. А в нашій Мрії що? Ніяких тобі авантюр, розслідувати нічого, ніхто нікого не грабує, ніякі дорогоцінні речі не губляться… А пам’ятаєш, як було весело, коли ми розкрили зникнення золотого списа і викрадення пана Радича? Не те, що зараз…

— Он воно що, — роздумливо мовила дівчинка. — Тобі знову пригод закортіло?

— Ну, закортіло. А що? Нудно мені. Ми ж «Команда Мрії», майже справжня детективна агенція — а сидимо без роботи. Данилко строчить свої оповідання, мов той кулеметник, Семко спортом займається, ти он шиєш. А я байдикую. Хіба це діло?

— Самокритика — це добре, — до Діаниної кімнати стрімко влетів Семко Скорик — відтоді, як надворі потеплішало, він навідувався до подруги, наче до себе додому. Мама Діани пополудні вже навіть двері припинила зачиняти. Семко ще з учорашнього дня (останнього навчального дня у третій чверті) обіцяв потішити друзів своєю присутністю, посилаючись на якусь надзвичайно важливу причину, і ось нарешті з’явився. — Я не заважатиму?

— Ні, ну що ти… Про вовка промовка, як-то кажуть. А Данилко де?

— Удома. Стінгазету шкільну оформлює. До нової чверті готується. Буде за півгодини. А може, й пізніше, — Семко нахилився і почухав за вухом кабанчика Кабачка, котрий з радісним рохканням притулився до його ніг. — І тобі привіт, малий… Чим ви тут займаєтеся? Окрім, звісно, психоаналізу?

— Дуже смішно, — кисло сказав Миколка. — Втішайтеся, доки я пліснявою покриваюся. Кепкуйте, не соромтеся. Теж мені, друзі…

— Невтомне палке серце Маковія прагне пригод! — урочисто пояснила Діана. — А наше маленьке тихе містечко з майже повною відсутністю гучних злочинів не здатне забезпечити їх у потрібній кількості. Це називається конфлікт інтересів.

— Це називається «неподобство», — на Діанину, як, утім, і на будь-чию іронію Миколка не зважав. — Тут же скоро ворони з туги завиють! Хоч би виїхати кудись, чи що… Розвіятися.

— Якщо ніхто не буде проти, післязавтра розвіємось усі разом, — змовницьки підморгнув Семко. Миколка пожвавішав.

— Я чогось не знаю?

— Не лише ти, всі ви. Але я нарешті готовий поділитися, — поважно надувши щоки, Семко поліз у кишеню сорочки, витяг звідти складений учетверо аркуш звичайного білого паперу і протягнув друзям. Заінтригований Миколка взяв папірець, розгорнув і здивовано закліпав очима. Там було надруковано щось схоже на чорно-білу карту невідомої місцевості, з великим жирним хрестиком посередині. «Неначе карта скарбів», — подумав він і запитався в приятеля:

— Що це?

— Карта скарбів, — незворушно відповів Семко.

— Що?! — запитали Миколка й Діана в один голос.

— Вуха мили? Кажу ж, карта скарбів, — Семко дивився на друзів очікуюче, немовби сподіваючись, що ті зараз кинуться з ним обійматися, або й узагалі вклоняться у ноги, але Діана з Миколкою лише перезирнулися, синхронно знизали плечима і так само синхронно зареготали.

— Чого іржете? Думаєте, я жартую, чи що?

— Ні, Семчику, — схлипнула від сміху Діана, — ми не думаємо, що ти жартуєш. Ми думаємо, що ти знущаєшся. І де ж ти роздобув цей дорогоцінний документ?