Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Краса яка! — захоплено прокоментував Данилко, озираючись. — Зовсім не шкодую, що приїхав сюди. Обожнюю природу!

— Шкода, що не всі такі, як ти, — Діана відкинула носаком кросівки розбиту пивну пляшку, що трапилася їй на шляху. — Не люди, а свинюки якісь…

— Не зводь наклеп на свиней, — вступився Миколка. — Вони насправді дуже чистоплотні. І пива точно не п’ють. Як власниця Кабачка, ти повинна це знати.

— Ну ось, я ж казав, що правильно йдемо! — гукнув раптом Семко і зупинився, вказавши рукою кудись між дерев. Друзі побачили там озерце, таке саме, як на карті — у вигляді літери «С», оточене вздовж берега тоненькими берізками, неначе в казці. Всі раптом відчули приплив сил, хоча пошуки скарбу ще й не почалися — але озеро було першим свідченням того, що історія Семка могла виявитися правдою. Дітлахи прискорили крок, намагаючись устигнути за ватажком, котрий почав уголос рахувати пройдені метри, і за кілька хвилин вийшли на галявину — невеличку, ошатну і доволі густо зарослу кущами. Семко діловито оглянувся.

— Ось, — тицьнувши пальцем у землю, оголосив він. — Карта вказує на це місце, плюс-мінус кілька метрів. Але печінками відчуваю, що це саме тут. Треба трохи розчистити ґрунт…

— Саме тут — не треба, — заперечила Діана. — Тут лише трава… Ти абсолютно точно впевнений, що це і є шукане місце?

Семко надувся.

— Скільки можна товкти воду в ступі? — розсердився ватажок. — Я ж сказав: плюс-мінус! Точно дізнаємось, коли почнемо копати.

— Ну, тоді, — підхопив Данилко, підморгнувши друзям, — нашому отаману надається почесне право першого копка.

— Аби не копняка! — засміявся Миколка.

— Ги-ги, дуже дотепно, — передражнив Семко, скидаючи наплічника і вправно звільняючи свою лопату від зайвого ганчір’я. — Були б усі такими скептиками, як ви, то Америку й досі б не відкрили. Ми ж Команда Мрії, не забули?! Мрії, а не фактів. Так що — вперед!

— Може, спочатку перепочинемо? Поїмо? — обережно запропонувала Діана. Семко заперечливо похитав головою.

— Та ну… Часу мало. А на повний шлунок працювати важко. Правда ж, Миколцю?

— Важко? — здивувався Маковій-молодший. — Чому?

Усі, включно з Миколкою, захихотіли.

Семко почав перший і встиг копнути тричі, доки до нього не приєднався Данилко. Дуже скоро процес розкопок повністю перейшов під їхній контроль — вони увійшли в раж заправських золотошукачів з Ельдорадо і копали по черзі, здається, зовсім не збираючись дозволяти Миколці з Діаною долучитися до справи. Щодо Діани, то дівчинка не особливо переймалася — вона розстелила на землі Данилків намет і вляглася на нього, насолоджуючись співами пташок та свіжістю повітря. Миколці ж таких простих радостей було замало. Він зі страдницьким виглядом описував коло за колом навколо ями, але побачивши, що копачі не звертають на нього жодної уваги, трохи образився і пішов блукати лісом.

Незважаючи на усунення від скарбошукання, настрій у нього був усе ще піднесений. Нічого-нічого, скоро Семко з Данилком потомляться, от тоді він і помахає лопатою досхочу. Може, саме йому й випаде розкопати скарб Чорнорота. Шосте чуття підказувало — щось тут таки має бути. Куди й подівся вчорашній скептицизм? Тепер він був майже впевнений, що додому вони вертатимуться не з порожніми руками. Ех, якби тільки все виявилося правдою! Ото буде свято! Спогадів вистачить аж до літніх канікул, якщо не до Нового року. Ну, а раптом вони нічого не знайдуть?.. Ні, такого краще не думати. Миколка нахилився і тричі постукав по тонкому стовбуру деревця, аби не наврочити — як завжди робила бабуся. Краще б усе-таки скарб виявився на місці. Тільки уявити, як тоді здивується тато! А у школі скільки галасу буде! Навіть більше, ніж після щасливої розв’язки у справі викрадення пана Радича!

Миколка пружно випростався і наступної миті потрапив обличчям просто у натягнуту між деревами сітку павутини. Павуків він терпіти не міг, тому, відчувши, як обличчя обліпили їхні бридкі тенета, скрикнув і закружляв дзиґою, намагаючись їх здерти. І сам не помітив, як зненацька опинився на якійсь галявині… А хтось позаду схопив його за плече.

Тут хлопчик відразу забув про павуків. Він зарепетував так голосно, що аж луна покотилася лісом, а з дерев у небо злетіла ціла зграя гайвороння, і щосили смикнувся, прагнучи звільнитися від ворожої хватки. Позаду гучно тріснуло — і невидима рука відпустила плече, а під ноги щось важко впало. Продерши очі від залишків павутиння, Миколка нарешті побачив, що це… Ну і ну! Хоч смійся, хоч плач — старий-престарий дерев’яний хрест! Ось що, виявляється, його вхопило, чи, точніше, сам Миколка зачепився за нього плечем. Та це ж цвинтар — древній, всіма забутий… Близько двох десятків невеличких пагорбів, порослих травою, й кілька перекошених хрестів, таких самих, як той, котрого він щойно звалив. От незграба!