Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Чого тобі, дівчинко?

— Інструмент потрібен, — відповіла Діана твердо. — Для копання.

Завтра приходь. Не бачиш, я теє… зайнятий. Рахую. Що написано, бачиш? Умієш читати?

— Скільки у вас лопат зараз у крамниці? — тоненьким голоском круглої відмінниці поцікавилася Діана.

— Совкових чи садових? — втягнувся в розмову дід.

— Краще саперних.

— Са… Ну… кхе-кхе… дві десь точно валялося.

— То продайте їх нам, і жодної не лишиться. Легше ж рахувати буде.

Дід Микита думав довго, ледь не довше, аніж відчиняв, та все ж не знайшов у словах Діани жодного ґанджу.

— Ну давай гроші. Тільки, цеє… без здачі.

Дівчинка швидко відрахувала потрібну суму, і за кілька хвилин стала повноправною володаркою двох прекрасних саперних лопат з ручками кольору хакі. Всі цьому дуже втішилися, а Миколка аж розцвів.

— Ді, ти геній, — оголосив він. Данилко та Семко кивнули на знак цілковитої згоди.

— Гей, малеча, — гукнув дід Микита, вже коли вони відійшли від крамниці. — А нащо вам лопати, ще й так хутко? Що горить?

— Нічого не горить. Скарби будемо шукати, — озирнувшись, гукнула Діана у відповідь.

— Усе вам смішки з бабиної кішки, — беззлобно хмикнув старий. — От уже, жартівники. Комедіянти…

— Зазвичай, коли ти кажеш правду, тобі чомусь не вірять, — зауважила дівчинка вже по тому, як заступи та рюкзаки опинилися на форпості. — І навпаки. Чи не дивно?

— То пусте. Уяви, як здивується дід Микита, коли побачить наші фотографії в газетах! — завзято мовив Семко, котрому було нині не до філософських питань. — Можна скарб до музею віддати. До Полтави. Чи навіть до Києва. Нам за це виплатять чверть від вартості знайденого, це закон такий є, я точно знаю. І тоді…

— Ой, Семчику, зачекай, — зупинила потік його мрій Діана. — Не кажи «гоп!», доки не перескочиш.

…У ніч проти Вирішального Дня нікому з них не спалося.

Батьки всіх чотирьох майбутніх скарбошукачів приязно поставилися до їх одноденної мандрівки (звісно, знали б вони правду, реакція була б зовсім іншою). Але зараз вони перебували у блаженному невіданні, а тому з благословінням випроводили своїх чад у дорогу ні світ, ні зоря.

О пів на восьму всі четверо мандрівників різної стадії заспаності стояли на зупинці, тримаючи в руках замасковані ганчір’ям інструменти майбутнього збагачення, а о сьомій сорок уже підстрибували на задньому сидінні автобуса, котрий сьогодні прийшов на диво вчасно, хвилина в хвилину. Настрій у всіх був чудовий, за винятком хіба що Миколки, котрий ніяк не міг прокинутися і періодично клював носом.

Поїздка тривала близько години. Протягом цього часу друзі захоплено роздивлялися мальовничі краєвиди, розписані золотавим ранковим сонцем. Місця були справді гарні: навколишня природа, давно прокинувшись від зимової сплячки, радо приміряла на себе зелене вбрання. Від цих барвистих картин навіть Миколка пожвавішав і вже до кінця поїздки став бадьорим та свіжим, як огірочок. Семко — єдиний, хто точно знав, куди їхати, уважно стежив за відомими лише йому орієнтирами, аби не проґавити місце зупинки, а коли зауважив щось знайоме — щосили крикнув до водія:

— Зупиніть десь тут, будь ласка!

Вони зійшли біля плакату з написом «Бережіть ліс від вогню», що стирчав якраз на межі доволі густого переліску. Коли автобус чхнув їм на прощання густим чорним вихлопом і продовжив свій маршрут, Миколка озвучив загальну думку Команди:

— Ну, і куди далі?

— Один момент, — Семко знову витяг роздруковану карту і поважно її розгорнув. — Ось, бачите цю чорну плямочку? — Він тицьнув пальцем у намальовану цятку, що нагадувала літеру «С». — Це і є те, що остаточно підтвердило мої гіпотези.

— І що ж це? — озвалася Діана.

— Озеро, — відказав Семко. — Невеличке озерце. Я зрозумів це, коли знайшов таку саму літеру «С» на зовсім новій, сучасній карті цих місць. Отже, ми на правильному шляху. Нам треба проминути водойму, і тоді десь метрів за п’ятсот на північ від нього можемо починати копати. Саме на те місце, за моїми розрахунками, вказує жирний хрестик.

— Там і був хутір Чорний? — поцікавився Данило.

— Ні. Хутір був далі — ще кілометрів зо п’ять углиб лісу. Чорнорот же не дурень був, щоби закопувати свій скарб у самісінькому селі.

— Будемо сподіватись, що твої розрахунки не зрадять, — пробурчав Миколка, але тільки для вигляду — насправді ж настрій у нього був бойовий і навіть оптимістичний. — Веди, отамане!

Це звернення сподобалося Семкові — він розплився у задоволеній посмішці, гордовито випнув груди і посунув навпростець через ліс, періодично поглядаючи на Данилків компас. Решта скарбошукачів, зваливши на плечі весь свій реманент, з готовністю рушила слідом. Поволі вони заглибилися в самісінькі хащі; дорога, що лишалася позаду, остаточно зникла між дерев, чутно було лише хрускіт гілля під ногами та витьохкування весняних птахів у верхівках дубів, беріз та сосен.