Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

Миколці стало дуже ніяково через цю пригоду, він підхопив хреста і відволік його до дерев, де й покинув. Усе одно на місце приладнати вже не вийде — деревина вся спорохнявіла, аж у руках розсипається. Потім вернувся до потривоженої могили і схилив на хвильку голову, таким чином ніби вибачаючись за свій вчинок перед предками. Потім замислено озирнувся. Цікаво, хто тут похований? Напевно, мешканці того древнього хутора… То, може, й козак-зрадник Чорнорот закопаний на цій же галявині?

— Микольцю! — долинув з-за дерев стривожений крик Діани. О, його вже шукають. Миколка кинув останній погляд на цвинтар і попростував до своїх. Усі троє виглядали його між дерев, а коли помітили, на обличчях компанії відбилося виразне полегшення.

— Це ти кричав? — запитала Діана. — Ми перелякалися… Що там сталося?

— Нічого не сталося, — спокійно відказав Миколка й махнув рукою. — Я легені розробляв. Тренувався страшно горланити на випадок, якщо доведеться когось залякувати… Наприклад, тих, хто схоче відібрати у нас скарб. Здається, пролунало досить загрозливо, правда?..

— Ага, — іронічно покивав Семко. — На мене ледь гикавка не напала. Думав, ти кабана зустрів чи ведмедя… Зайнявся би чимось.

— Залюбки, — Миколка протягнув руку. — Давай лопату.

Семко хотів щось сказати — мабуть, відмовитися, але пильно вдивився в обличчя друга, схвально кивнув і, легко вистрибнувши з ями, — з не такої вже й глибокої ями, як для двох копачів, раптом зловтішно подумав Миколка, — простягнув тому лопату.

— Тримай. Скажеш, як упрієш.

— Не дочекаєшся, — хлопчик діловито поплював на долоні й бадьоро взявся до справи.

Вони мінялися тричі, копаючи по черзі — Данилко та Миколка, Миколка і Семко, Семко і знову Данилко — однак бажаного результату це так і не принесло. Час спливав, яма ширилася й поглиблювалася, Діанка жартома повторювала, що хлопці ось-ось докопаються або до антиподів, або до магми — та вони не знайшли нічого більш-менш цінного, окрім кількох глиняних черепків та десяток гільз часів другої світової війни. У Миколки розболілася спина, на долонях виступили водянисті пухирі. У жартах Діани, яких, утім, ставало все менше, виразно чувся розпач. Данилко копав мовчки і спокійно, дуже зосереджено, а Семко — з якоюсь відчайдушною впертістю. Дітлахи забули навіть про обід, і лише коли сонце заховалося за верхівки дерев й почали спускатися весняні сутінки, першим отямився Данилко.

— Усе, відбій, трудяги. Час додому збиратися.

— Ну ще трохи, — з нехарактерною для нього жалібністю попросив Семко, стискаючи древко лопати так міцно, наче то була зброя. — Я певен, тут щось є.

— Добре, коли так, — незворушно погодився Данилко. — Тоді приїдемо сюди знову, скажімо, післязавтра, і продовжимо пошуки.

— А яму так і лишимо розритою? — скрикнув Семко. — Що, як тут хтось з’явиться і знайде те, що належить нам?

— А ти хочеш закидати яму, а потім знову її розкопувати?! — обурився Миколка. — Повна дурня! Ти що, трактором зробився? Екскаватором?

— Вилазь, Семчику, — підтримала хлопців Діана, підійшовши до краю ями і дивлячись на друга згори вниз. — Ми запізнимося на автобус. Не засмучуйся, перша спроба часто невдала. Сам знаєш. Ось коли ми…

Ді не встигла закінчити, бо в унісон її словам Семко спересердя пожбурив лопату, і та, описавши коло у повітрі, приземлилася, брязнувши об щось металеве. Цей звук, що пролунав, неначе грім з ясного неба, змусив дітлахів завмерти — на якусь мить. Потім Семко, вигукнувши щось войовниче, кинувся туди, де впала лопата, і заходився розгрібати землю голими руками. Данилко спустився по прив’язаній до дерева мотузці в яму і приєднався до нього. Діана та Миколка терпляче чекали. За кілька секунд Семко вже тримав у руках невеличку металеву коробочку. Обличчя хлопця витягнулося — для вмістилища скарбів знахідка була відверто замала. І занадто нова.

— Це жерстяна коробка з-під монпансьє, — визначив обізнаний Данилко, зазираючи Семкові через плече. — Такі робили років сорок тому. Чи п’ятдесят. Боюся, що Чорнорот тут точно ні до чого.

Брудні пальці Семка вже знімали кришечку з коробки. Всередині виявився списаний клаптик паперу, а під ним — металева гривня. На монету Семко вирячився так, ніби не бажав вірити власним очам, а потім схопив записку, швиденько пробіг її очима, сів на щойно розкопану землю і простягнув папірець Данилкові.

— Це лист, — сказав він безбарвно. — Мені…

— Читай вголос, — зажадав Миколка.