Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Так, слухайте всі, — скомандувала дівчинка. — Ви відходите подалі, до дерев, а я зупиняю авто сама. Якщо зупиниться — щодуху біжіть до мене. Згода?

Хлопці кивнули і слухняно відійшли. Та на третій секунді очікування поки що невидимого транспортного засобу не витримав Миколка.

— А чого це ми відійшли?

— Щоб не налякати водія нашою кількістю, — пояснив тямущий Семко.

— Думаєш, водій більше злякається, побачивши нас на узбіччі, ніж коли ми вискочимо з кущів і побіжимо до його машини? — не второпав Миколка. Хлопці перезирнулися.

— Миколка має рацію, — підтримав Данилко. — Повертаймося.

Вони порівнялися з Ді саме вчасно для того, аби побачити автомобіль, що мав їх врятувати. Діанка, почувши кроки хлопців, зашипіла щось сердите, але враз замовкла, коли помітила авто. Невеличке, розміром із мотоциклетну коляску, більш за все схоже на перепиляний навпіл «Запорожець», невідоме чудо техніки проторохтіло повз розгублених скарбошукачів на швидкості повільного вальсу, та все ж устигло зникнути з поля зору, перш ніж Діана отямилася і підняла руку. Хлопці ж узагалі приходили до тями ще хвилину, не менше.

— Матінко, що це було? — нарешті пробурмотів Миколка. — І воно ще їздить?

— Може, хтось поцупив машинку з автоатракціону? — висунув версію Семко.

— Це «інвалідка».

Всі повернулися до Данилка.

— Що? — перепитав Семко.

— Так на неї в народі кажуть. Спеціальна машина для інвалідів — таких, що не мають ніг. У неї ручне керування, і лише два місця в салоні, і… Такі робили дуже давно. Я не знав, що вони ще на ходу, — якось безпомічно закінчив хлопчик.

— Вони, як бачиш, на ходу, а ось ми простоюємо, — сумно констатував Семко. — Немає ради. Давайте дзвонити батькам — нехай хтось із них за нами приїде.

Миколка здригнувся від таких перспектив і дуже голосно зітхнув.

— Давайте ще почекаємо.

І вони почекали ще дві години. Надвечір’я остаточно перетворилося на ніч, а по трасі за цей час промчало лише три автомобілі. Жоден не зупинився. Стало не лише темніше, а ще й значно холодніше — приємна денна весняна свіжість, минувши стадію прохолоди, враз перетворилася на холод, ще й погрожувала заморозками. Зрештою Діана мовчки полізла до свого рюкзачка по мобільник.

— Уже пора?.. — засопів носом Миколка.

— Уже дві години, як пора, — різко відмовила Діанка і раптом завмерла на мить, а потім ляснула себе по лобі.

— Що? — з підозрою поцікавився Миколка.

— Згадала. Згадала, що забула мобільний удома. Похапцем збиралася, сонна, а він лежав на столі… — дівчинка так розгубилася, що ледь не заплакала.

— Вибачте… — тільки й змогла сказати вона.

— Та пусте, — великодушно відповів Семко, нишпорячи у своєму рюкзаку. — Зараз я свій дістану, і в нас вийде… — він не договорив, що саме, кинув рюкзак на землю і почав плескати себе по кишенях.

— Ну, а в тебе що? — спитав Данилко.

— Здається, я свій мобільний десь посіяв. Гадки не маю, де. Він наче в кишені був, хоча ні, стривай… У рюкзаку, точно! Може, я щось із наплічника діставав, і він… теє… випав?

— А може, ти його просто вдома забув? — припустила Діана. — Ну, як я?

— Ні. Я з вечора його в штани поклав, а потім переклав до рюкзака. І перевіряв перед виходом — був на місці. Де тепер його шукати?

— В ямі, — попри скрутну ситуацію, Миколка всміхнувся. — Якщо його добре землею присипало, буде нашим другим скарбом.

— Ага, який доведеться шукати навпомацки, — судячи з голосу, Данилкові було не до сміху. — Я теж без мобіли, друзі. Тільки я її не забув, а навмисне вдома залишив. Вона зламалася, і тато обіцяв спробувати полагодити. А якщо ні — купить мені нову. Так що… Одна надія — на Миколку.

— Легко! — Маковій-молодший махнув руками, мов заправський ілюзіоніст, і в його долоні справді з’явився телефон. Справний, заряджений, ніде не забутий і не загублений. Миколка дуже собою пишався. Так, що навіть страх перед батьком трохи минув. Тож почувши у слухавці металевий голос, котрий сповіщав «На вашому рахунку недостатньо коштів для з’єднання», хлопчик спершу вухам своїм не повірив. Спробував ще раз — той самий результат.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він, ледь не плачучи. — Позавчора ж тільки картку купив! На двадцять п’ять гривень! Ледве випросив у тата! Де ж вони поділися?

— Перевір рахунок, — втомлено сказала Діана. Миколка послухався і розгубився ще більше.

— Ві… вісім копійок? — скрикнув він обурено. — Це маячня якась! Це точно нечиста сила!