Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Дуже тобі дякую, Микольцю! — Діана аж на ноги зірвалася. — Дуже дякую вам усім, молодці, що сказати — вмієте залякувати бідолашну дівчину! Безсердечні, і… — вона раптом сіла так само швидко, як і звелася.

— Що таке? — всі раптом насторожилися.

— Світло! Здається, автомобільні фари! Отам, між дерев. Хтось їде сюди, у ліс…

— Гасіть вогонь, — скомандував Данилко. — Швидко.

Сам він простяг руку і вимкнув ліхтар. Світло і заспокійливі звуки радіо миттю зникли.

— Чому? — не зрозумів Миколка. — А раптом водій допоможе нам дістатися додому?

— Сам подумай — чи багато нормальних людей заїжджають машинами вночі у майже непролазний ліс? Кажу вам, це щось недобре. Гасіть вогонь, доки нас не помітили. А то знаєте — всяке трапляється з небажаними свідками…

— Данило має рацію, — кивнув Семко. — Гасимо, швиденько!

Приятелі підхопилися зі своїх місць і за кілька секунд затоптали багаття підошвами кросівок — добре, що воно вже догорало. Ліс миттю занурився у первинний морок. Четвірка затихла і прислухалася, якомога щільніше притиснувшись одне до одного.

Й справді — десь віддалік почувся звук двигуна. Не те бурчання, яке видавала смішна двомісна машинка, а справжній гул, не надто голосний, але рівномірний — що безпомилково вказувало на хороший автомобіль. А за мить з’явився і він сам. Обережно лавіруючи між дерев, джип невизначеного кольору — у скупому світлі фар було годі щось розрізнити — доповз до того місця, де, як запевнив Миколка, і був цвинтар. Двигун затих, але фари не згасли.

— Чого вони світло не вимкнули? — так тихесенько, що ледь чуючи себе самого, прошепотів Семко. — Акумулятор же сідає…

— Зараз дізнаємося, — так само тихо відповів Данилко.

Тричі ляснули дверцята таємничого автомобіля, і три чорні тіні, відокремившись від нього, рушили поміж дерев. Почувся шурхіт та тріск гілок, і між прибулими зав’язалася жвава розмова. На жаль, хоча говорили вони досить голосно, будучи певними, що вони тут самі, вітер доносив до дітлахів лише уривки окремих слів, які не піддавалися розшифруванню. Першим не витримав Миколка.

— Давайте глянемо, що вони робитимуть, — запропонував він. — Підкрадемося трохи ближче. Заразом і чутимемо краще…

— Для чого? — заперечила було Діана, але, як не дивно, Семко з Данилом підтримали ініціативу Миколки.

— Треба розвідати, що до чого, — кивнув ледь помітний у темряві Семко. — Нюхом чую — кримінал.

— І що? — Діана зробила ще одну спробу відмовити друзів. — Це вам не в рідному місті із засідки стежити. Якщо то справжні бандити, і якщо вони нас помітять — допомоги марно й сподіватися. Ви це розумієте?

— Розуміємо, — прошепотів Данило. — Але ми все одно вже тут, поруч із ними. Якщо підкрадемося ближче на кілька метрів, то зможемо бодай дізнатися, чого їм тут треба. Ми ж Команда Мрії, чи ні? Хіба це не наша справа?

— Це дуже небезпечно, — продовжувала Діана, звісно, сама не збираючись залишатися на галявині. Друзі почали обережно просуватися вперед.

На висвітленому фарами нічному цвинтарі між трьома невідомими розгорався якийсь конфлікт.

— Ти кого дурити надумав? — гарячкував один, кремезний і мускулистий, звертаючись до другого, худого та високого, неначе жердина. — Що значить «не знаю, де»? Пам’ять відшибло? То ми з Косухою тобі зараз швидко голову продуємо.

— Ага, на раз, — загрозливо озвався Косуха — силует середнього зросту і зовсім лисий. — Щось у тебе дуже невчасно амнезія почалася. Але це виліковне!

— Хлопці, — виправдовувався жердиноподібний, — кажу вам, я точно пам’ятаю, що десь тут ще один хрест стояв! Я біля нього і закопав усе. А тепер його немає! Ну, мамою клянуся!

— Мама тобі не допоможе, — відказав кремезний. — За дурнів нас маєш? Вирішив усі гроші до рук прибрати?

— Та ні, ти що, Бекасе?! Хлопці, я ж вас ніколи не підводив! Я правду кажу!

— А гроші таки доведеться знайти, — похмуро гаркнув Косуха. — Лопату в руки, і живо копай увесь цей довбаний цвинтар, та щоб усе до копійки вигріб, зрозуміло?

Команда Мрії, затамувавши подих, спостерігала за перепалкою із-за товстих стовбурів дерев. З їхньої нової позиції було добре видно, як дивна трійця блукає поміж могилами старого кладовища, щось видивляючись на землі. Отже, здогади друзів були правильними. Справа, яка привела до лісу тих трьох, таки нечиста. От тільки про які гроші вони говорять? Невже теж скарбів шукають?

Миколці раптом здалося, що він починає розуміти сюжет цієї нічної вистави. Якийсь швидкий спогад майнув у голові… Щось, що має стосунок до грошей і злочинів. Але перш ніж він устиг збагнути, що це, сталося несподіване.