Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Отже, справи такі. Ми були праві.

— У чому саме? — запиталася Діана.

— У всьому, Ді. Не встиг і дим гаразд розвіятися над тим згарищем, а вже з'явився невідомий добродій, що побажав викупити спалену ділянку, — Миколка скосив очі на Данилка. — Ну, як, гарно я говорю?

— Гарно, — підтвердив той. — Але незрозуміло. Почни-но спочатку, а саме з того, звідкіля в тебе така інформація.

— Здогадайся з трьох разів, журналісте, — тріумфально промовив Миколка. Та Данилкові вистачило й однієї спроби.

— Дурне питання, вибач. Непрофесійне. Звісно, від твого тата.

Справді, від кого ж іще? Пилип Петрович Маковій гордо носив звання старшого лейтенанта міліції і керував місцевим райвідділом внутрішніх справ. Обома цими фактами Миколка заслужено пишався.

— Та нічого, — великодушно відповів Маковій-молодший. — Але ти також маєш рацію, Данилку. Я почну спочатку. Вчора вдень, приблизно за годину після того, як вас мало не переїхали ті двоє на «Мерседесі», у мерії почалася нарада щодо вирішення… Чи як його… Щось я заплутався… — Миколка шумно засопів, витер рукавом спітніле від напруги чоло і продовжив уже жвавіше. — Коротше, вони вирішували, що тепер робити з рештками санаторію та вигорілою землею. Були присутні, — тут Миколка примружився, згадуючи, — мер міста, його перший заступник, депутати, потім ще голова райради, пан Радич і всі інші, ну, хто на санаторій гроші давав, а також мій тато, — тут хлопчик узяв красиву театральну паузу і тримав її доти, доки не пересвідчився — друзі добре втямили, в якому поважному товаристві обертається його батько. Всі без винятку члени Команди Мрії, включно з кабанчиком Кабачком, знали про цю маленьку Миколчину слабкість — постійно нагадувати і собі, й іншим, якою важливою персоною є Маковій-старший, тому урочисто покивали, і хлопчик знову заговорив. Він притишив голос, схвильовано заблимав круглими, мов п'ятаки, блакитними очима, і Діанці раптом подумалося, що у Миколці гине великий актор. А може, ще й не гине. Може, він ще здивує їх усіх…

— Ді, ти мене слухаєш, чи десь у хмарах витаєш? — роздратовано поцікавився майбутній великий актор. — Не відволікайся, я ж не буду потім для тебе однієї все повторювати… Отже, говорили вони довго. Сперечалися. Пан Радич виступав за відновлення будівництва, обіцяв дати ще грошей, ну, тобто якусь частину, але на це ніхто не погодився.

— Чому?! — збентежено вигукнув Семко. Миколка хитро примружився.

— А яка твоя версія, детективе?

— Найпростіша, — зітхнув той. — У решти спонсорів, чи як їх там…

— Благодійників, — підказав обізнаний Данилко.

— Еге ж, у них забракло грошей на повну реконструкцію санаторію, а вся сума відразу — то забагато навіть для пана Радича.

— Точно! — підхопив Миколка. — І тут вступив у дію другий невідомий. Якийсь ділок із самої Полтави, що також сидів на нараді, вніс свою пропозицію.

— З Полтави, кажеш?

— Кажу, Ді, кажу. Не перебивай. Я теж про це подумав. Про те, що й ти. Так от, він заявив, що готовий викупити спалену ділянку, розчистити там усе, відновити, наскільки це можливо, дерев якихось насаджати, котрі швидко ростуть, і побудувати в лісі котеджне містечко, для бізнесменів з Полтави. Усяких розваг там напхати, казинів…

— Казино, — машинально виправив Данилко, тривожно насупившись.

— Ага, я ж і кажу. Автомати там гральні відкрити, клуб якийсь нічний, коротше кажучи, налагодити… — Миколка затнувся, запустив руку в кишеню, дістав звідти якогось папірця і прочитав з нього. — Інфраструктуру, ось. Таке слово мудре, ніяк не запам'ятаю. Але я приблизно уявляю, що воно значить. Це коли там, де ти живеш, усе є, правда ж, Данилку?

— Правда, — несподівано різко відповів той. — Тільки для когось «усе» — це школи, бібліотеки, театри та лікарні, а для когось — бари та казино.

— О, точно, про бари татко також розповідав, — підхопив Миколка. — Все це має бути дуже дорогим і лише для обраних…

— Ким це обраних? — і собі розсердилася Діана.

— Ну, мабуть, тим дядьком. Типу, хто йому заплатить, той і обраний, — мудро зауважив Миколка. — Одне слово, він настійливо пропонує на погорілій землі побудувати котеджі й розважальний центр для різних там багатіїв, і, мовляв, від цього наше місто тільки виграє. Дуже довго і гладенько викладав.

— Це все зрозуміло. А що вирішили головні люди Мрії? — спитав Семко.

— Усі, крім пана Радича та мого тата, проголосували за те, щоби продати землю цьому зайді, — ображено відповів Миколка.