Oлександр Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Усе це прекрасно й дуже логічно, — підсумувала Діана їхні роздуми, — але, все ж, ким може бути цей зловісний «хтось»? І де його шукати?

— Не знаю, — розвів руками Миколка. — Бо якщо він хотів помститися, то вже досягнув своєї мети. Там, — на цьому місці голос хлопчика здригнувся, — усе згоріло. Геть усе. Ми з Семком майже нічого не знайшли на згарищі. Окрім цього, — Миколка розтиснув замурзаний кулачок, явивши світові дві до чорноти закопчені металеві кульки.

— І що воно таке? — зацікавлено спитала Діана.

— Десь я такі вже бачив недавно… — замислено пробурмотів Данилко, зморщивши чоло. — Такі самі за розміром, тільки блискучі, і… Вони рухалися! Точно, я згадав! Їх же крутив між пальцями той нахабний бовдур, що мало не збив нас на дорозі! Ді, пригадуєш? Ще й так вправно крутив, як фокусник.

— Той фокус, що він устругнув із лісом, мені не подобається! — рішуче мовив Семко. Миколка підтримав друга обуреним фирканням. Лише Ді все ще сумнівалася.

— Зачекайте, може, це звичайнісінький збіг обставин?

— Татко завжди каже, що збіг обставин — це непомічена слідчим… ця… Як же ж її? Закономірність, от! — пригадав Миколка і розплився в задоволеній посмішці. — Дивись сюди, Ді, — і, до чималого переляку дівчинки, заходився терти одну з кульок об свою, слід визнати, вже безнадійно зіпсовану сорочку. За якусь мить із-під кіптяви сріблясто блиснув метал. — Ну, що ти тепер скажеш?

— Ваша правда, хлопці. Вони точнісінько такі, як і в того порушника. Але що це доводить?

— Нічого, — погодився Данилко. — Доказів у нас немає. Але сама поміркуй — горить ліс і санаторій. І не минає й трьох днів, як у місті з'являються двоє підозрілих суб’єктів, один із яких безперервно крутить у пальцях кульки — точнісінько такі, як і ті, що наші хлопці знайшли на згарищі. На місці злочину! Тому доречно буде припустити, що палієм був той водій і що саме він загубив цяцьку під час виконання своєї чорної справи.

— Не знаю, не знаю, — похитала головою Діана. — Чи не занадто смілива підозра? Ці суб’єкти… Так, вони порушники. Дорожнього руху. Але одна справа — їхати на червоне світло, і зовсім інша — палити ліс.

— А я вважаю, що між цими двома «справами» великої різниці немає, Ді, — твердо заперечив Данилко. — Якщо порушуєш закон у дрібницях, то великі порушення — лише питання часу.

— Точно! Так мій татко завжди каже! — вигукнув Миколка. Данилко всміхнувся.

— І мій теж.

— Та й не така вже дрібниця — людське життя, — додав і Семко. — Ті, хто ігнорує правила дорожнього руху, — це… ну… Все одно, що вбивці за кермом!

— Гаразд, ви мене переконали, — замислено погодилася Ді. — Але, здається, одного ви все ж не врахували.

— Чого саме? — хором спитали хлопці.

— А що, як ці дядьки на «Мерседесі» у Мрії проїздом, га?

Цю думку довелося обмірковувати дуже ретельно.

— Ні, — врешті-решт сказав Данилко, — я стою за те, що вони збираються тут побути принаймні деякий час. Вони зупинилися, Ді, хоча могли просто об'їхати нас і нестися далі. І той, сивий, на пасажирському сидінні, ще зауваження зробив своєму шоферу, а з нами відразу весь такий люб’язний зробився… Небагато те зауваження важить, як на мене, але факт лишається фактом — нащось йому було потрібно, аби ми не здійняли галас.

— І нащо ж?

— Якщо він планує провести у Мрії більше, ніж півдня, і якщо він має тут якісь серйозні справи, Ді — це питання відпадає саме по собі.

— Друзяко, ти — голова! — захопився цією версією Миколка. — У світлі того, як його… Ну, коротше, я заховаю ці кульки як речові докази. Вдома. Навіть батько не знайде, обіцяю!

— І що? Що нам тепер робити далі? — не втримався й Семко.

— Найскладніше, — зітхнув Данилко. — Чекати.

Чекати довелося недовго.

Уже наступного дня, перед уроками, Миколка, перейнятий усвідомленням власної значущості, наче жабка, що пнеться зрівнятися з волом, підійшов до друзів і змовницьки, крізь зуби, мов справжній розвідник (принаймні саме так він уявляв собі справжніх розвідників), прошипів:

— Є важлива інформація у справі Халатурника. З перших рук. Розповім після школи на нашому блок-посту.

І навідріз відмовився пояснювати, чого саме стосується ця інформація, залишивши решту Команди на поталу мукам розбурханої цікавості.

Навчальний день тягнувся й тягнувся, уроки все ніяк не бажали закінчуватися, але врешті-решт останній дзвоник таки пролунав. Усю дорогу до блокпосту Миколка озирався на всі боки, неначе таємний агент, що боїться викриття, і вперто не бажав ділитися інформацією на ходу. І лише після того, як усі вони дісталися своєї схованки на узліссі й по черзі видряпалися на неї, хлопчик заговорив.