Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

Усе це таке глибоко інтимне, що навіть торкатись боляче.

10.12.2011

Серед чужих людей часом відчуваєш просто фізичний дискомфорт. Іноді він нестерпний. Один час я їздила на всілякі семінари, де люди були знайомі між собою, але я нікого не знала. Хоч ми і займались однією справою, але ніколи я не почувала себе таким чужорідним тілом. Звичайно, я була менш компетентною, а може, й ні, але в невеликих групах є тенденція виділити себе, довести свою значущість. І це робиться агресивно, попри підкреслену чемність. Кожен стає актором. Я не ставала, і мені було дуже самотньо. Я спостерігала за людьми й уявляла, які вони насправді. По суті, це вже той корпоративний світ, що, закликаючи до толерантності й креативності, вбиває у людині особистість. Я так і не звикла до цього. Воно навіть мене смішить. Але й раніше я приходила чужою і відходила чужою, коли не знаходила для себе, так би мовити, «родючого ґрунту». Стосунки між людьми — дуже складна річ, тому їх завжди намагаються автоматизувати. Хоча називати речі їхніми іменами й бути самим собою все-таки краще. Так можна змінити цілу Систему. Для зняття напруги часом вдаються до провокацій, але це діє недовго.

Взагалі, є повно літератури на цю тему, як вижити, втриматись, завоювати. Але в ній ви не знайдете відповіді: як бути, бо це література для тих, хто хоче стати «механоїдом» (антонім андроїда).

Мені наснилось сьогодні, що я мушу складати державний іспит з математики. Мене злякало не те, що я вже все забула, а те, що цей іспит цілком абсурдний особисто для мене, непотрібний.

11.12.2011

Щоб мати уявлення про щось, треба насамперед відсторонитися від нього — стати спостерігачем. Усі так палко бажають істини, але зручної, вигідної, яка вписувалася б у їхнє життєве кредо й давала спати ночами. Щоб не брати в тому участі, краще промовчати, бо, може, не все так погано і ніхто не постраждає, а тебе не зроблять смішною. Я тепер вже не розкидаюся словами, та й який з мене обвинувач.

Тільки учора до мене раптом дійшло, наскільки література є віддзеркаленням влади. Тобто я це знала раніше, але не розуміла чому. Причина дублювання цієї схеми в тому, що слова є певним чином грошовою одиницею і повинні бути забезпечені капіталом. Якщо вони стають електронним чи паперовим сміттям, настає криза. Кризу повинна здолати влада. Якщо вона довела національну валюту до такого стану, то повинна звільнити місце для іншої влади, або відмовитись від усіх привілеїв, проводити реформи. У кожній літературі є своя схема захисту й самозбереження. В Україні вона навдивовижу точно копіює суспільний устрій, і коли він зміниться, зміниться так само її структура, що ґрунтується на корупції. Зараз ми маємо Дона і «сім’ю», олігархів, що підписали з сім’єю пакт про ненапад, тих, хто може співпрацювати з ними, і тих, хто ніколи не буде співпрацювати. А також медіа, які обслуговують сім’ю та олігархів. Якщо в політиці вже давно триває боротьба, яка виявляє ту чи іншу корупційну схему, то в літературі ця боротьба прихована і схована від читача. Тобто література наразі пасе задніх, відстає. Не можна вважати це природнім процесом і процесом безневинним. Знецінення слова має практично незворотні наслідки, та ще коли ніхто не зацікавлений у вливанні капіталу. Єдиний рецепт, що можна запропонувати, це принаймні знати правдивий стан речей і не співпрацювати ні з сім’єю, ні з олігархами.

12.12.2011

Людей, що перебували на межі життя і смерті, розпитували, за чим вони найбільше шкодують. За тим, що надто багато працювали задля матеріального добробуту, а мало відпочивали, що пожертвували мрією, коханням задля скороминучого блага, що не стали щасливими. Смерть дає уроки лише тим, хто присутній у класі, тому й жаль цих людей можна трактувати як завгодно: від романтичного співчуття до цинізму, спихаючи все на психічні відхилення. Виходить, скажуть родичі й близькі, ми для вас нічого не означаємо. Уявімо собі, що не існує релігії взагалі, або ці вмираючі нерелігійні. Вони б і в такому разі шкодували за речами, які у світі живих вважають другорядними. Я впевнена в цьому.

Чоловік, що ціле життя крутився, як міг, поставив хату собі, збудував хату дітям, невтомно працював, — і раптом його зупиняє невиліковна хвороба. Кому він виставить рахунок за те, що не бачив заходу сонця, не бачив моря, не робив таких потрібних милих дурниць? Авжеж, не Богові, а собі. І ось він вмирає, і після нього не залишається нічого, що справді збагатило би цей світ: ні думок, ні глибоких почуттів, ні добрих вчинків, ні ран чи рубців. Нічогісінько. Окрім широго жалю за тим, що не зробив і вже не зробить. «Мыслю, что есть Ад: страдание о том, что нельзя больше любить». Отже, ментальний простір довкола нас просяк тим жалем за нездійсненними бажаннями, бо більшість людей живуть саме так — в суєті й марноті. Тому й важко в ньому щось змінити, бо цей жаль пригнічує.