Галина Пагутяк - Мій Близький і Далекий Схід

Влітку я рано-вранці виходила з дому й ішла через засмічений ліс, переходила річку, що стала брудною канавою, й нарешті опинялась на пагорбі-пасовиську. Там я визувалась і йшла по траві босоніж. Я думала тоді про Ґільґамеша, Енкіду і місто Урук. Дивилась з пагорба на місто, в якому приречена жити, й у мене було відчуття, що я опинилась за мурами. Час втрачав глибину і розпліскувався переді мною сонячними брижами. Тут можна було молитися сонцю, вітру, небесам. Світ вишикувався в ієрархію символів, сповнених поезії знаків, і вже не міг мене відпустити.

Одним з таким знаків стала «Поема про сотворіння світу» Івана Франка, написана у 1904 році, яка тільки через сто років нарешті стала широко доступна українському читачеві. Писав її Франко в дуже важкі для себе часи, морально й фізично. Неспроможні дати собі раду з агресивністю буття, ми починаємо вслухатися в себе, шукаючи порятунку в підсвідомості, яка сповнена архаїчними символами. Початок кривавого XX століття фіксує зацікавленість містикою і психоаналізом, як спосіб отримати шанс пережити майбутні лихоліття. Завжди існує невідома сила, здатна прийти нам на порятунок.

Зараз ми переживаємо щось схоже. І якщо Франка зацікавили відкриття шумерської цивілізації, що в буквальному розумінні постала з праху, то нині, знаючи про неї незмірно більше, ми фокусуємо увагу на проблемі, що існувала від початку світу: як подолати суперечність між божественними (космічними?) законами і людськими, що суперечать самій сутності й призначенню людини. Іван Франко, відкривши спадкоємність Біблії щодо шумерської красної писемності, порушив цю проблему для майбутніх поколінь. То був останній дарунок невиліковно хворого мислителя, який невимовно страждав, і послав нам свої одкровення, палаючи вогнем містичної одержимості. Досі, на жаль, не оцінені. Я виросла в сусідньому селі поблизу Нагуєвич, де народився письменник, і з дитинства мене причаровував Шумер. Зараз я живу в тому місті, де помер Іван Франко, і відчуваю, що Шумер і досі не покидає мене. І вже початок XXI століття. Хіба це не знак, що слід бодай спробувати усвідомити зв’язок між світом, у якому був Шумер, і світом, де в полум’ї війни руйнуються рештки шумерської цивілізації? Я маю на увазі війну в сучасному Іраку. Книга словацького письменника Войтеха Заморовського називається «Спочатку був Шумер». Але й наприкінці був Шумер, який виринає духом з цивілізаційного сміття.

Втім, читач, котрий нічого не знає про Шумер і про шумерські епоси, нехай не сподівається, що я розповідатиму йому про них. Наприкінці я назву книги, які варто прочитати. Їх не так багато. На мою думку, Шумер того вартий, щоб ради нього відкласти на якийсь час усе сучасне комерційне чтиво, що частенько вдало прикидається елітарним. Шумерські поетичні тексти зачаровують з першої миті, навіть у перекладі. В них збереглася та майже втрачена людством магія мови, яка постає з ритму людського дихання, що зливається з іншими звуками Всесвіту. Я лише зверну увагу на деякі особливості шумерської мови. Ця древня мова була аглютинативною, тобто слова у ній склеювалися одне з одним. Чим складніше слово, тим воно довше. До аглютинативних мов належать турецька, а також великою мірою — німецька. Українська мова — флективна, що позначається на її мелодійності. Тому перекладачі на флективні мови змушені розлучати слова, і, безперечно, втрачається дух мови. Наприклад, шумери називали свою країну кі-еме-гір (земля шляхетної мови). Чужу країну, а також країну мертвих, називали кур, множину передавали як повторення кур-кур. Так само людина шумерською буде лу (множина лу-лу ). Батьківщина: калам. І так далі. В Інтернеті можна знайти шумерсько-англійський словник. Якщо створювати слова чи віднаходити їхнє значення досить легко, то шумерська граматика — неймовірно складна, як у всіх мовах аглютинативного типу.

Хочу звернути увагу на те, що шумери користувались чоловічою і жіночою мовами. Оскільки в повісті йдеться про жінку, то імена богів я наводжу жіночою мовою, зазначивши про це в примітках. Щодо імені героя Ґільґамеша, я вважала доцільним називати так, як називали його шумери — Більґамес. Річ у тому, що поема має кілька версій: властиво шумерська, і пізніші аккадські нашарування.