Міркують над цим жерці, міркують писарі, міркують усі мудрі люди. І я про це думаю. Мовчки, бо моя особа надто скромна, і я не списую свої думки на глиняних табличках, тож про це ніхто не дізнається. Міркую я так. Більґамес повернеться, якщо не знайде того, чого шукає. Якщо знайде, то не повернеться. Відповіді на питання, чи може змиритися в одному тілі життя зі смертю, божественне й людське. Ця відповідь потрібна лише Більґамесу. Ні мені, ні Енкіду [22] Енкіду — дикий чоловік, який зійшов з гір. Боги послали його, щоб втихомирити Більґамеса, який не мав рівних серед людей. Архетипічний образ: дикун, якого цивілізують. Щось на зразок Каспара Гаузера, П’ятниці. Ім’я вказує на зв’язок з Енкі: можна перекласти, як «той, кому сприяє Енкі», «улюбленець Енкі». Більґамес символізує вогонь, Енкіду — воду. Відтак можна зрозуміти складний характер їхніх стосунків.
, ні Уруку вона непотрібна. Більґамес міг спитати про це богів, тут, у храмах. Але демон туги погнав його на Захід.
У нас, маленьких людей, стосунки з богами простіші. Ми приносимо їм в жертву тварин, молоко, мед, пиво, збіжжя, повертаючи дещицю з того, чим вони нас колись обдарували. Боги свідомі того, що світ множиться і став настільки різноманітний, що вони його ледве стримують, як ошалілого від хіті бика. Тільки на відміну від нас, вони не втікають, а вбивають бика, заманивши його у пастку. Бо завжди можна наліпити нових людей з глини, що над прірвою. Убивати тих, кого любиш, звичайна річ в Небі-Землі [23] Шумери не мали слова на означення Всесвіту, й називали його Небо-Земля. Згадаймо українську колядку «Небо і Земля нині торжествують».
. Більґамес і я вбили Енкіду. І вжахнулись того, що вчинили. Однак після того світ не став іншим: трава не зів’яла до косовиці, греблі не зруйновано, риба не уникнула сіті, молоко корів не стало кров’ю. І живих не стало більше, ніж мертвих [24] Шумери вірили, що число мертвих не повинно перевищувати число живих. Тому смерть вважалася доцільною, а коли хто зумів вирватися з підземного світу, мусив знайти людину, яка погодилася б піти туди замість нього. Цей мотив часто можна зустріти в казках багатьох народів.
. Це означає, що ні Більґамес, ні я не прогнівили богів.
Муха, зав’язла в меду
Отак міркувала Шамхат, жінка, що добре знала своє жіноче діло [25] Вираз, що означає працю жінки, яку призначили їй боги, і тільки жінка може її виконувати. Інанна була покровителькою жінок, і вона ж навчила їх жіночого діла. У даному випадку йдеться про ремесло блудниці, яке вважалось в Шумері священним. Блудниці були трьох типів: жриці, храмові блудниці, і просто міські «веселі жінки». Шамхат належала до останньої категорії.
, а далі тривожна передсвітанкова тиша розсунулась звуками славного міста Урука: співом птахів, голосами слуг, стукотом зернотерок, скрипінням возів, ревом зголоднілої худобини… Звуки злились в одне і стали шумом, на який більше не звертаюсь уваги. Духи сховатись у темних закутках.
Шамхат подумала, що їй вдалось пережити ще одну ніч, і, либонь, уся ця туга через те, що вона була сама, як і багато ночей перед тим, однак її жаль за братом Енкіду ще не скінчився, хоч вона більше не сидить в пилюці. Вона вмилась водою з глека, наповнила жертовну чашу фініковим пивом, а іншу чашу з пшеницею щедро полила медом. У цю пору дня слід було нагодувати Уту [26] Вважалося, що боги створили людей з глини, щоб ті їх годували. Однак не всі боги так вважали, зокрема Енкі й Інанна.
.
Надворі стояло літо, час воєн, час тривоги і сподівань. Та не було кому вести воїнів на битву, не було кому бити в барабани [27] Бити в барабани, а вони були різних видів, означає скликати на війну або громадські роботи (будівництво гребель, мурів, риття каналів).
, не було кому потішити серце Гашанни, розвеселити Нінурту [28] Нінурта — бог війни.
блискучими перемогами, даниною і свіжими рабами. Бо герой Більґамес покинув Урук. Буйний, нестримний, хто не залишав чоловікові нареченої [29] Очевидно, Більґамес користувався правом першої ночі.
, а батькові дочки, хто забирав синів від матері [30] Тобто забирав воювати, або на будову громадських споруд.
й не повертав назад, хто оточив місто найбільшими на землі мурами. І наче його не було. Місто, полегшено зітхнувши, жило власним життям. Для нього навіть одного героя було забагато.
Шамхат, швидко вимовивши слова молитви, бо, ніде правди діти, не відзначатась надмірною побожністю, і вже було повернулась, щоб зійти з даху, аби Уту не зауважив її змізернілого виду, в’янучого тіла, її нікчемності, коли зауважила якийсь неспокій, що йшов від блискучої мідної чаші. Безсоння й напруженість останніх днів загострили в неї сприйняття світу, і хоч очі її дивились услід Володарю Заходу [31] Епітет на означення сонця, яке заходить. Натяк на те, що Шамхат думає про смерть.
, вона чимось нагадувала вразливе дитя, яке несміливо ступає перші кроки по землі й ще не знає, чи боги приготувати для нього місце серед живих. Шамхат завмерла, мружачись від білого світла, що било просто в очі, прислухалась, і врешті зрозуміла, в чому річ: муха. Цього літа їх була в Уруку сила-силенна. Напевно, муху привабив солодкий запах меду й вона прилетіла сюди з гнойовища. Не бджола, й не оса, ті мали грубші голоси. Шамхат підійшла до жертовної чаші, де у в’язкій масі, якою ще не встигла просочитися добірна пшениця, борсалася чорна муха із зеленим відблиском на тулубі. Саме такі рояться довкола мертвих тіл тварин і людей. І тепер ця муха вмирала. Озирнувшись, жінка підчепила пальцем створіння, обліплене медом, стріпнула рукою і муха прилипла до глиняної долівки. А Шамхат пішла геть. Та оскільки горе пробудило в ній не лише почуття, а й уяву, вона знала, що зараз відбувається: сонячне проміння розтоплює мед, спалюючи в ньому нікчемну ласунку, одну з тих, що народжуються в падлині, злітають у повітря, аби знову повернутися до мертвого. Але ця злетіла досить високо, аж на дах, що трапляється загалом рідко.
Читать дальше