Галина Пагутяк: Сентиментальні мандрівки Галичиною

Світ такий великий, а Всесвіт ще більший. Існує безліч інших світів, але віра у них дається не кожному: буває, дехто навіть народжується з вірою у множинність світів, а комусь вистачить простої істини про тривимірний простір. Ніхто ще не здогадався розділити людей за цією ознакою, а різниця у світосприйманні тих і інших — величезна. Коли знаєш, що можеш загубитися серед світів, стає страшно. Або навпаки — перестаєш боятися. Власне, я не знаю, що відчувають люди, які мешкають у тривимірному світі. Навіть коли вони потрапляють на інший континент, то це їх не змінює. Як не змінюють роки навчання — вони повертаються зі студентської аудиторії такими ж самими, якими прийшли. Ось що може стати мотивом для подорожі — змінити себе не лише ментально, наповнивши мозок яскравими картинками, а й змінити навіть склад крові, вдихнувши іншого повітря, напившись іншої води, скуштувавши іншої їжі. Жодна віртуальна мандрівка не замінить справжньої, не тіште себе ілюзіями. Хтось хоче, аби ми сиділи вдома й не змінювали себе, або подорожували безпечно, комфортно й під наглядом. Це — не подорож. Це — туризм. Треба подорожувати, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Треба перевірити. Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Ти не маленька незначна особа: ти — Посланець (Післанець, як кажуть у нас в Галичині). Ти мусиш випромінювати гідність і доброзичливість, як представник свого краю. Люди подумають: «Значить, у нас є щось цікаве й важливе, задля чого варто приїхати». Вони будуть тішитися, дивлячись, як ти фотографуєш стару церкву, й бідкатись, що зараз вона не так гарно виглядає, як на Великдень. Вони раптом згадають якусь дрібничку і побачать, як спалахнули в тебе очі, бо, можливо, саме цю дрібничку ти забереш з собою на згадку. Від кожної мандрівки ти кладеш у скриньку найяскравіші враження, і саме вони тебе змінюють.

За ті два роки, коли я мандрувала Східною Галичиною, я здобула досвід, яким охоче поділюся.

Самому подорожувати найкраще. Це коли вибираєшся вперше до незнайомого місця. Вдруге можна вже з собою когось взяти. Пам’ятай, з тобою не може трапитись нічого лихого. Це твоя земля, і ти не повинен боятися.

Не варто їхати на свята чи в неділю, щоб не зустрітися з якимись забродами чи п’яницями. Та й транспорт їздить погано. Буденне ж місто чи село — справжнє.

Коли мене бачать з фотоапаратом в руках, я пояснюю, що пишу книжку чи статтю, й люди розуміють, що я працюю. А працююча людина завжди викликає повагу. І не має при собі дурних грошей.

Якщо хочеш злитися з оточенням, вдягайся як місцеві мешканці. Цей дрескод легко перейняти.

Усюди ходи пішки, коли приїдеш. Не шкодуй ніг, не бійся заблукати, бо це ж пригода, та й кожен кілометр додає тобі здоров’я.

Намагайся обійтися сухим пайком, бо в заклади харчування у провінції не ходять поїсти, а випити чи відсвяткувати. Май зі собою стратегічний запас — воду, хліб, шоколад, якщо заблукаєш. «Це тебе не затяжить», — як кажуть у нас в селі.

Сміливо розпитуй про дорогу, кажи правду, посміхайся. Намагайся встигнути на передостанній автобус, бо… я не знаю, як це — залишитися вночі у незнайомому місті чи селі. Темрява — це вже інша реальність, зовсім інша.

Англійський письменник Лоренс Стерн жив у XVIII ст. Люди тоді теж багато подорожували і писали подорожні нотатки. Але Стерн вперше звернув увагу на речі, які спільні для багатьох світів, і зосередив увагу на почуттях, а не на враженнях. Ось у шинку шпачок в клітці повторює: «Не можу вийти! Не можу вийти!» Навіть коли клітка відчинена, він не виходить. Метафора, гідна Ейнштейна. Але це не лише метафора, це щире співчуття до істоти, яка не може збагнути сенсу слів. Більшість людей так і живуть.

Не можу вийти. Але варто спробувати.

Моє покоління не знало слова «Галичина». Ми казали «Західна Україна». Зрештою, й досі так говоримо, щоб виглядати політкоректно, щоб нас не обізвали западенцями і бандерівцями. Ми борсаємось у купі псевдоісторичного сміття, осліплі від приниження і почуття провини, хоча нікому нічого не винні. Ми не кращі і не гірші. У нас є коріння, яке все ще міцно тримається за цю землю, найбільшим багатством якої є сіль і кров.